Ми спали і почався якийсь гуркіт, шум, нічого не зрозуміло. Я злякалася та схопилася. Вийшла на вулицю, дивлюся, а в моєї сусідки підірвало будинок! Я вискочила та швидко до сусідки, стала її обіймати, заспокоювати... Наш будинок теж трошки постраждав на даху, вибило вікна.

Під час бойових дій багато разів доводилося сидіти в підвалі. Що було їсти, те хапали й тягли в підвал. Поки я не злякалася – прокинулася, а я одна в підвалі. Насварила діда та в підвал більше не пішла. Ми там цілими днями сиділи, поки мене не залишили одну. Я так злякалася тоді, ніби в якійсь могилі полежала. Дідусь кудись вийшов, а в цей момент я прокинулася. Після цього як не бомбили, як не гуркотіли, я більше в підвал не йшла.

Доступ до води та їжі в нас був постійно. У магазинах – були б гроші. Газ є постійно, у крані біжить вода, але вона технічна.

Зараз ніби тихо. Але як починають гуркотіти, тоді побоюємося. Мрію, щоб швидше вмерти, дідуся вже немає. Він був моєю найближчою людиною. Ми з ним були разом усе життя. Одружилися, коли нам було ще по вісімнадцять років.

Я отримувала допомогу від Фонду Ріната Ахметова. Він усім допомагав. Більше я ні від кого не отримувала, одного разу була тільки якась організація.