Желєзняк Анастасія Дмитрівна, Костянтинівський ЗЗСО І-ІІІ ступенів

Вчитель, що надихнув на написання есе - Цюпа Ольга Василівна

Війна. Руїни. Смерть... Пам’ятаю, наче густий туман накрив село. Безлюдно на вулицях. Потікали, поховалися люди. Ось нещодавно Майдан у Києві, а вже сьогодні холодна рука війни відчиняє двері рідної домівки.Ми з мамою та бабусею заклеюємо вікна скотчем, щоб від ударної хвилі снарядів уламки скла не посипалися на килим моєї кімнати.

Чи розуміла я тоді, що насправді відбувається в країні? Здогадувалася.

Уперше усвідомила, що почався збройний конфлікт на Донбасі, коли, знаходячись у хрещеної матері, побачила, як старші сестра і брат переносять теплі речі, їжу та воду у погріб. Навіть кішка Муся стрімголов несла своїх трьох малих кошенят до схованки.

Моторошно стало тоді, як мама, тримаючи мене за руку, промовила: «Ховаймось, доню, обстріли починаються!». Ніби дзвін заполонив мої вуха, він був гучний, настільки, що я не чула навіть стрілянини.

Лише дзвін, лише стукіт серця. Сльози котилися, і крізь них, здається, небачила нічого. Порожнеча...

Ще в ті, довоєнні часи, років, мабуть, десять тому, прабабуся розповідала мені про жахіття Другої світової. На той час слово «війна» було для мене новим, ще не знайомим, можна сказати, незвіданим. Я питала: «Чи то правда, бабусю, що люди вбивали собі подібних, нізащо, просто так?». Вона, у свою чергу, розповідала мені:

«Дійсно, Настуню, таке було: німці вбивали «наших», палили їхні хати, вбивали худобу, і все це лише заради встановлення своєї влади на Україні».

З кожним роком, проведеним неподалік лінії фронту, все більше розумію її слова, бачу, як на моїх очах історія повторюється. Ті ж снаряди літають над головами, ті ж танки їздять по вулицях, ті ж люди у військовій формі. Чи можливо передбачити той самий, роковий день, коли все це почалося? Здається, ні. «Жінка в чорному» прийшла якось раптово, несподівано і водночас вона завжди була поруч, яка іронія...Навіть зараз, інколи бачу уві сні, як горить місто Мар’їнка, біла заграва зі сторони Донецька і окопи, вириті в полях, які (до речі) заміновані й досі. Батьки бояться відпускати дітей на вулицю, аби ті не зустрілися віч-на- віч з БТР-ами, бо хто його знає, чим закінчиться та зустріч. Кожен день як випробування.

Чи вистоїть народ проти смерті, проти «жінки в чорному вбранні»? Можливо, це Бог випробовує людей?

Чи це змова проти усього людства? Тссс... І знову, знову тиша, передчуття болю, страх і сльози, війна...