Мілєв Роман, 16 років, КЗ «Водянська ЗОШ І-ІІІст.№1 імені Ф.О.Окатенка» Водянської сільської ради

14 квітня 2014 року. Це був звичайний понеділок. Я збирався до школи. Телевізор був увімкнений, бо батько кожен ранок дивиться новини. Я їх ніколи не дивився, але цього разу мене зачепило повідомлення про вторгнення росіян на Донбас. Що це? Війна? Яка війна? Хіба таке може бути? У нас все добре, і нам не потрібна війна! 

Батьки дуже розхвилювалися, адже ніхто і подумати не міг, що може виникнути конфлікт між братніми народами. Україна, Росія – ми ж як одне ціле, завжди жили дружно, підтримували один одного. Що трапилося? Чому в росіян виникло бажання заподіяти нам горе?

Це хвилювання передалося і мені. І я вже забув, що збираюся до школи, що вже час іти… У мене в голові крутилися думки: що ж тепер? І що відчувають ті люди, що побачили війну на власні очі? Це ж так страшно! Що їм робити? Тікати? Хіба можна покинути домівку, де народився, живеш? І мені стало якось лячно…

Під час уроків ніяк не міг налаштуватися на вчителя, думками я був на Донбасі, адже там теж навчалися діти, і вони теж повинні зараз бути в школі. І що тепер з ними? Мені пригадався один фільм про війну 1941 року, який  нещодавно я переглядав зі своїми батьками. Там показували перші дні війни: всіх чоловіків забирали на фронт, жінки з горя тужили, закривалися школи.

Ніхто не знав, скільки триватиме війна і кому пощастить вижити. Без страху йшли молоді і старі захищати свою батьківщину, свої сім’ї, своїх дітей. І ось страшна дійсність: бомбування, стрілянина, кров, смерть. Але це не зупиняло наших воїнів. Саме тому вони змогли завоювати перемогу.

А що нам принесе ця війна? І скільки вона триватиме? Мої думки перервав учитель: «Романе, а ти як думаєш?» Я розгублено почав оглядатися на однокласників, надіючись, що хтось підкаже, про що мова. Але в класі панувала тиша. «Ну, не знаю…» - пробурмотів я. «Ти мене зовсім не чуєш! - сердито сказав учитель.- Сідай і слухай!» Я сів, але ніяк не міг зосередити свою увагу на розповіді Ігоря Петровича, в голові ще крутилися думки про війну…

Коли я прийшов зі школи, зразу ж увімкнув телевізор, щоб послухати новини. Я надіявся почути, що конфлікт вирішено і ніякої війни вже не буде, але зрозумів, що мої надії марні. 

Ввечері я лягав спати із думками про те, що в наш час теж є патріоти, які будуть мужньо захищати свою країну і не пропустять ворога на нашу землю. Вірю, що незабаром буде мир, що порозуміння між країнами буде досягнуто. Адже мир – це найцінніше, що може бути в житті людини, це надії на щасливе майбутнє, це здійснення бажань. Я ще не зовсім дорослий, але, якщо потрібно буде, я теж готовий стати на захист моєї рідної України.

Заснув я, коли сонце почало підійматися над небосхилом. Мабуть, у цю ніч ніхто з українців не спав спокійним сном, і всі думали про одне – щоб швидше настав МИР.