Мельниченко Ангеліна, учениця 8 класу Худяківського ліцею з початковою школою та гімназією Леськівської сільської ради Черкаського району Черкаської області

Вчитель, що надихнув на написання есе - Сайфудінова Ганна Петрівна

Війна. Моя історія

Двадцять четвертого лютого дві тисячі двадцять другого року о п’ятій годині ранку в нашій рідній країні раптом… розпочалася війна. Того ж дня ввели військовий стан, таке ще на той час незрозуміле нам поняття. Як у звичайний будній день я мала б прокинутися від сигналу будильника, але натомість мене збудив мамин крик з іншої кімнати про початок війни. І, перебуваючи уві сні, я не надала цим словам значення, але через п’ять хвилин, остаточно прокинувшись, мене почала огортати паніка.

Як зазвичай, взялася за телефон і прочитала новини про перші влучання по містах України. Жах! Я намагалася розібратися, наскільки взагалі зараз може бути безпечно вдома? А раптом мій прихисток, рідний дім, незламна фортеця, яка завжди оберігала мене від бід, не витримає цього нападу, як уберегтися від ракети, яка несе смерть? Запитання, запитання роїлися в голові.

У всій цій метушні не було часу на роздуми: батькам потрібно швидко приймати рішення про подальші дії, уладнати з роботою, а дітям – в безпечне місце. Зібравши всі необхідні речі, документи, аптечку для «тривожної валізи», тато з мамою відвезли нас із молодшим братиком до тітки. Про школу всі думки раптом зникли.

І тепер прийшло життєве пояснення поняття «військовий стан». Минуле раптом стало таким далеким спогадом...

Ще два роки тому я була маленькою дівчинкою, яка з променями сонця зустрічала новий день, красувалася біля дзеркала в своїй кімнаті, обирала, що сьогодні одягнути, про що буду спілкуватися з друзями. Але того страшного дня все змінилося…

Клята війна зайшла до кожного в домівку. Зайшла неочікувано, не запитуючи, не розбуваючись, нехтуючи усіма моральними принципами. У ворога свої правила: несправедливі, жорстокі, руйнівні.

Вони змінили наше життя, перетворивши його в перші дні війни на страх, відчай і паніку. Усе те, чим я раніше жила, стало неважливим і пустим, а в свідомості чітко законсервувавсь звук першої у моєму житті тривоги. Він ніби струм пронизав моє тіло і заборонив радіти, жити, вільно дихати.

Розмірений рух людей перейшов у метушню, двадцятичотирьохгодинний телеефір перетворився на фільм жахів, чоловіки одягли однострої і поспішили до військкоматів. У школах оголосили канікули.

Життя перетворилося на виживання: мама працювала і дбала про нашу з братом безпеку, тато пішов на війну, і кожного дня ми вслухалися у звук телефона, у довгоочікуване: «Все добре. Тримайтеся. Я вас люблю». Чотирнадцятого серпня дві тисячі двадцять третього року наша сім’я отримала страшну звістку про тяжке поранення тата на війні. Ця новина похитнула світ під ногами, упевненість у завтрашньому дні зникла вщент і тільки мізки свердлила думка: «А чи виживе тато?».

Незліченні безсонні ночі, постійно мокрі від сліз очі та регулярні поїздки до тата в лікарню – перетворили наш сімейний розклад життя від «до» і до «після». Безліч невтішних прогнозів убили в мені надію на покращення.

Та доля змилостивилася над нами, а я помилилася в безвихідності ситуації. Отримавши тяжкі травми, тато дуже повільно поправлявся, хоч попереду всіх нас чекав довгий період лікування, операції та реабілітації. Згадуючи ті пекельні моменти життя в очікуванні прогнозів щодо одужання тата-воїна, раптом розумію, що сім’я наша сильна, дружна, незламна, як і наш народ.

Саме із таких людей формується незламна нація, якій під силу захистити своїх дітей, свою свободу і незалежність.

Війна формує у мого покоління осуд до агресії, насилля, невігластва. Нас, моїх рідних, друзів, однокласників, односельців і весь наш український народ, об’єднує спільна мета: вигнати ворога з України, відбудувати зранені міста і села, де житимуть вільні і щасливі люди, заквітчати нашу землю квітами.