Дурягіна Олександра, 18 років, Бердянська спеціалізована школа І-ІІІ ступенів №16 з поглибленим вивченням іноземних мов

Життя таке непередбачуване. Кожен день підносить сюрпризи, дарує щасливі моменти, а іноді перевіряє на витривалість, намагається не жаліти… Тільки опинившись у воєнному вирі,  усвідомлюєш, що почалася війна, розумієш, який це благословенний дарунок Усесвіту – мир. У ці дні перестаєш перейматися дрібницями, забуваєш про буденні турботи, на думці тільки те, як уберегти себе та близьких від небезпеки.

Для мене війна розпочалася в день анексії Криму – 21 лютого 2014 року, але тоді я ще не розуміла, що подія набуде вагомого значення не тільки для мене, а й для моєї родини, країни. Пам’ятаю, мені було 9 років, ми з батьками сиділи на кухні за вечерею. Мама подавала страви, батько механічно увімкнув телевізор. З’явився канал з українськими новинами: повідомляли про окупацію кримської території.

Усі замовкли, почали уважно слухати. Мама кинулася телефонувати до Феодосії бабусі й брату. Зв'язку практично не було. Насилу додзвонилися – дізналися, що всі живі й здорові. Пропонували терміново їхати до нас – перечекати, убезпечити себе й дітей. Відмовилися: ну як зірватися з насидженого місця? А потім що? Сказати, що всі ми переживали, – це не сказати нічого. Єдине, що заспокоювало в цій ситуації,  –  не було бойових дій і анексія Криму сталася без людських жертв.

Із часом почали ходити чутки, що після окупації Криму ворог може піти на Запорізьку область, особливо на південь, і прокладе собі шлях до Криму через Маріуполь, Приморськ, Мелітополь. А як же з Бердянськом? А що з Бердянськом? Тоді він стане нічийним? Чи його окупують також? Мої батьки одразу ж зібрали невеликий чемоданчик з найбільш потрібними речами (документи, ліки, предмети першої необхідності), щоб у разі екстреної ситуації ми могли швидко від’їхати в безпечне місце. Тільки яке? Тепер уже бабуся телефонувала з Криму й вимагала все кидати й терміново їхати до неї.

На щастя, усе обійшлося. 

І тільки потім ми усвідомили, яким наслідком стала для нас війна. У нас відняли можливість спілкуватися з близькими, у нас відняли можливість відвідувати наші улюблені місця в Судаку й Планерському, бродити узбережжям й кататися на конях по таємних стежках і куточках на горі Ай-Петрі, де так любили бувати дітьми. Ми перестали їздити один до одного на дні народження й свята. Ми вже не зустрічаємо разом Новий рік і не подорожуємо в інші країни. Нас немає разом. Є «вони» і «ми».

Я дуже люблю свою сім'ю, і вони люблять нас, але відчуваю, як поступово ми віддаляємося один від одного. Невмолимо, невблаганно… Так тоскно на душі й так хочеться повернутися туди, у минуле, де нам усім було добре. Кому це заважало??

Моя мама родилась в Крыму и очень любить море, мой папа родился в Вологде и очень любит леса. А еще мы очень любим друг друга. И не важно, где и в какой стране ты родился и на каком языке ты говоришь. Важно иметь свободу и возможность быть рядом с любимыми людьми, общаться на разных языках, путешествовать, жить полноценной жизнью. 

Це я зрозуміла вповні, коли ми під'їхали до кордону з Кримом. Війна для мене – це втрати, а я хочу й буду робити все від мене залежне, щоб цих утрат, великих і маленьких, було якомога менше для мене, моєї сім'ї й моєї України.