Верхломчук Тетяна, учениця 11 класу Княгининівського ліцею Волинської обласної ради

Вчитель, що надихнув на написання есе - Гузь Мирослава Анатоліївна

Війна. Моя історія

В один момент все змінилось. Абсолютно все. Кожен задумався про речі, які раніше не з’являлися в нашому буденному житті, поставивши в пріоритет найбільш важливе. Переосмислення цінностей відбулося на всіх рівнях. Через війну ми, діти,  маємо вже дорослі очі та відсутність щасливого дитинства. Я невимовно вдячна Богу, що я не маю жахливої історії через війну, але це не означає, що моє життя не поділилося на «до» та «після».

Війна внесла свої корективи в моє та наше життя. Мені прийшлося піклуватися про своє життя та життя моєї сім’ї, пояснювати молодшому брату дорослі речі, тобто самій стати вже практично дорослою та попрощатися з «минулим життям». В перші дні війни я себе відчувала більше зібраною, ніж моя матір, яка собі місця не находила. Я старалася не панікувати та мислити критично, головне не дати ворогу вплинути на себе.

Я разом з друзями ходила в школу плести сітки, ми відкривали збори, пекли випічку для наших героїв. Я не хочу миритися з тим,  що відбувається саме зараз,  хочу створювати свою, власну історію, якою будуть захоплюватися інші, яку будуть друкувати в книгах, розказувати своїм дітям з гордістю. Я хочу припинити цю війну всіма силами,  справді готова піти на великі жертви, заради перемоги, тим самим давати приклад дітям та дорослим.

Іноді були такі дні, коли від безсилля нічого не хотілося робити. Зневіра давала своє, також впливали тонни російської пропаганди. І я поставила собі питання: «А де ж Бог, коли Україна в огні, коли їхні солдати калічать тисячі та мільйони українських життів?».

Згодом дійшла до такого висновку, що Бог поряд з нами, бо за легендою саме цю землю Він обрав для себе, а значить, не залишить наодинці самих із собою. Він у бомбосховищах і в дорозі, Він у машинах і евакуаційних автобусах та потягах, які безперестанку курсували на Західну Україну, рятуючи тисячі, мільйони людських житттів, незважаючи на страшні обстріли.

Він хоче дарувати свою цілющу любов і потіху зраненим війною і покаліченим втратами. Він з тими, хто вірить.

Мій старший брат, на той момент заробляв на життя в Європі (саме на життя, бо , на жаль, в Україні за тридцять один рік незалежності нічого не змінилося: ми вибираємо не тих,  хто любить по-справжньому свою УкраЇну, хто був би господарем на своїй землі, тому і приходиться шукати долі у чужому краї, аби забезпечити гідне життя тут своїм рідним).  Я не хвилювалася за нього, коли розпочалася війна, адже він був в безпеці.

Через декілька днів після повномасштабного вторгнення він без відома повернувся в рідну оселю, і я навіть не встигла привикнути до його присутності, як він добровільно пішов на фронт, ставши для мене більше, ніж героєм, і змусивши пишатися таким братом.

Я не залишуся сірим та непомітним персонажем в цій частині історії України. Саме зараз час діяти, робити все, що є в наших силах для спільної мети. «Потрібно бути вартим того, щоб за тебе воювали», - це слова, які промовила близька мені людина, не дають мені опустити руки. І як би важко не було там, «на нулі», вони не скаржаться, отже, і ми  маємо бути сильними і вірити в нашу перемогу. Слава Україні! Слава нашим героям, хто віддав своє життя за незалежність і волю України!