Товпишко Аліна, учениця 10 класу Державного навчального закладу Вінницький центр професійно-технічної освіти технологій та дизайну

Вчитель, що надихнув на написання есе - Рибачук Анна Володимирівна

Війна. Моя історія

Я зрозуміла, що розпочнеться війна ще задовго до 24 лютого. Всі почали про це говорити ще раніше, мені було дуже страшно. Я збирала тривожні валізи просила батьків поїхати як найдалі з України, але вони вважали, що це все міф. Зранку 24 лютого я встала і почала збиратися до школи, в мене було якесь дуже дивне відчуття тривоги. Мені подзвонила мама, яка вже була на роботі й сказала сидіти вдома, бо почалась війна.

Через годину вона вже була вдома, ми пішли купляти переноску для кролика. Тато приїхав приблизно через годину після того, як приїхала мама. В мене з’явилась страшенна паніка, батьки сиділи на кухні і вирішували що робити. Десь через півгодини вони зрозуміли, що найкращим варіантом буде поїхати в село.

Мама побігла в магазин у дворі, який вже зачинявся, купила купу продуктів. Ми загрузились в машину і поїхали. В машині нас було шестеро: я, мама, тато, сестра, її наречений та мій кролик. Ми приїхали в село, там вже чекала на мене моя бабуся. В першу ніч я не могла заснути, і коли я чула повітряну тривогу я в сльозах молила батьків спуститися в льох.

На другий день перебування в селі моя сестра поїхала у Вінницю і прийшла у військомат. Моя мама дуже довго вмовляла її не їхати у Вінницю і, тим паче, не йти у військомат. Але на щастя - їй відмовили.

Наступного дня наші сусіди порадили нам віднести в льох матраци та теплий одяг. Дні минали як уві сні...Я не знаю скільки я була в селі, тоді я вже загубила рахунок часу. Я дуже зраділа, коли ми поїхали додому. Спочатку ми їздили один раз на тиждень, щоб перевірити квартиру та помитися. Потім ми вже повністю переїхали назад.

Майже всі наші родичі поїхали за кордон. Нашу сім’ю теж багато куди запрошували: в Чехію, Іспанію, Германію. Ми мали поїхати, бо мама не хотіла щоб ми бачили війну.

Але моя сестра не захотіла нікуди виїжджати, ми її довго вмовляли, тим паче, що мене тут майже нічого не тримало - в мене не було друзів. Я сподівалася за кордоном почати нове життя. Але через сестру ми так і не поїхали, я дуже рада цьому, тому що тоді я не розуміла, що якщо ми поїдемо - тато залишиться тут. Зараз я звикла до повітряних тривог і до страшних новин.

Відносно нещодавно мій тато теж пішов воювати. Для мене це було дуже важко, я не могла в це повірити. Я дуже часто плакала і плачу до цих пір. Я хвилююсь про свого батька кожну хвилину. Якщо з ним щось станеться, я просто це не переживу.

Через від’їзд тата в мене пропало бажання до всього, я не можу їсти, я не можу спати, я нічого не можу, тільки думаю про свого тата. І тепер кожен раз, як я чую щось про військових, в мене на очах з’являються сльози. Тато приїжджав десь місяця два тому на два дні, щоб забрати машину. Я дуже сумую за ним і вірю в те, що з ним все буде добре, вірю в нашу спільну перемогу!