Я мешкаю з мамою, чоловік помер у 2011 році. Тут роботи немає, і молодший син поїхав до Києва. До війни все було більш менш стабільно, був заробіток. У Мар'їнці я працювала у шпиталі.

З жахом згадую перший день війни. Це було дуже страшно. Дякувати Богу, наш будинок не постраждав, але було все. Іноді стріляють дуже сильно, але я лягаю на диван і чекаю, коли стихне. Не хочеться нікуди бігти та ховатися.

Зараз, дякувати Богу, робота є, а тоді було дуже важко. Тим більше, син навчався в Харкові в інституті, другий тільки вступив.

Зараз сильно не стріляють, але все ж таки іноді чуємо звуки і знову стає страшно. За час воєнного конфлікту вбило мого племінника, йому було дев'ять років. Старший син отримав поранення. Цього у житті не забуду. Дітей евакуювали, страшно було. Не хочу навіть згадувати.

Син на групі [інвалідності], він отримував гуманітарну допомогу від Фонду Ріната Ахметова. Організація «Людина у біді» допомогла купити вугілля на зиму. Тоді я залишилася без роботи. Дякую всім велике, нам була важлива будь-яка допомога.

Мрію, щоби не стріляли, щоби все було добре.