У 2013 році за всі свої збереження ми купили квартиру в Макіївці, зробили ремонт, і не встигли в ній пожити, бо в 2014 році почалася війна. Місто спочатку обстрілювали, потім окупували. Ми залишилися жити у невеличкому шахтарському містечку Гірник.

У лютому війна прийшла і туди. Спочатку обстріли були доволі далекі, але швидко наближувались. Нажаль, наша дитина чула вибухи, коли гралася на вулиці з подружками. Іноді бухало так сильно, що вона обіймала дерево, бо боялася, що це землетрус.

Залишатися вдома стало небезпечно. Закрилося все: банки, аптеки, магазини. Нам знову довелося покинути дім, друзів рідних, і евакуюватися в більш безпечне місце.

Дякувати Богу, що ми встигли вчасно виїхати із дитиною, бо зараз наше маленьке місто постійно обстрілюють. Від обстрілів люди втрачають житло і гинуть. Мій батько і бабуся, які залишилась там, мріють побачити онуків. А ми мріємо повернутися і обняти рідних.

Ми евакуювались в шахтарське містечко Червоноград, на Львівщину - подалі від вибухів. Я постійно тримаю доньку за руку і кажу, що зі мною і мамою вона у безпеці. Так, тримаючи її за руку, ми їхали через всю країну туди, де ніколи до цього не були.

На згадку про своє житло і щасливе життя у нас лишились тільки ключі від квартири у Макіївці, куди ми вже ніколи не повернемось…