Вам траплялось бачити, як буря зриває тонкі сталеві листи? Вони трощать повітря, скавчать, свистять і с гуркотом падають. Краще б таке й не чути. А тут іду собі по вулиці. Свіжа, тиха осінь гуляє по місту, поруч пахнуть хризантеми. Раптом… сухий тріск, мов ніж, ріже вуха. Оті всі скавчання, свист, гуркіт зціпилися в одну секунду.

Перший поклик — упасти на землю. Ні. Ми, запоріжці, уже привикли до цих зміїних, рашистських ракет. Якщо їх боятися, то і носа не висунеш на вулицю.

XXI століття. Що відбувається? Українці ні на кого ніколи не нападали і не збираємося нападать. Я навіть довгий час дивувався: навіщо країнам армії? Людина ж добра істота! Чи не так? Тим більше, що навколо нас живуть слов’яни: білоруси, росіяни, поляки, словаки, болгари. Що нам ділити?

Аж коли москалі нахабно захопили Крим, я і тоді питав: навіщо? Приводив вагомі аргументи. Проте від знайомих в Інтернеті, від родичів із Росії чув лише одне, вперте «Кримнаш!». Щось у їх головах «поїхало» явно раніше. Великодержавіє, яке навіювали їм віками талановиті поети, філософи, сталіни і путіни? Так. Загибель СРСР, де росіяни верховодили? Так. Ну, і лукава, антиукраїнська, агресивна  пропаганда, що падала на роздратований грунт. Отак скаженіють «великі» народи!

Розмірковуючи про це все, я прийшов додому. Якраз десь близько до Дніпра моторошно гепнулась ціла куча «крицевих листів». Стисла хвиля від вибуху тяжко вдарила по нашому будинку, і вікна задзвеніли, деякі посипались. Тіло моє здригнулося від страху. Тяжкі крилаті ракети розривали моє рідне Запоріжжя іще десь, іще, іще! Тіло тремтіло, а душа — ні.

Бо я, старий, знав, що між життям та смертю є пора, коли душа чи те, що нею називають, покидає тіло. Про це свідчать реаніматологи та всі, хто побував на Тому Світі. Трапилось таке і зі мною після дуже глибокого наркозу під час хірургічної операції. Тебе начебто уже немає, а ти ще є.

Вирішальний стан, який рано чи пізно проходять всі смертні, але на диво зовсім не відомий більшості живих, серед яких, авжеж, і самовпевнені диктатори та їх генерали.

Могутній, невидимий голос без слів запитує тебе, голого: «Навіщо ти жив?» А ти, приголомшений, не знаєш, що відповісти, і мовчиш, бо все, що ти лише подумаєш, Він уже відає. Збрехати йому неможливо. Чуєш: «Зла не робив. Іди ще на Землю».

Коли самозвеличена, задурена Росія напала на мою Україну, я живо уявив собі Путіна перед Всевідаючим. Малий щось белькоче про НАТО, про захист своїх краян і чує могутній вирок.

Голий Путін мовчить, тремтить, бо задушив свою совість ще коли підписувався під лукавим кодексом радянського гебіста: дурити і вбивати! Який закон? Лише особиста влада! « За твоїми наказами, хлопче, вбивали малечу, жінок та старих, — чує. — Ти, пастушок, привів і своє стадо до бойні. А тепер їх душі дарують тобі… без-смертя!»

Путін зрадів. Про це ж він тільки мріяв. «Ось дивись!» — загрозливо мовив без слів Всевідаючий. У сутінках корчилися, стогнали якісь химери. Голий Путін з жахом упізнав Чингізхана, Івана Грозного, Гітлера, Мао, Сталіна… «Вони теж бажали безсмертя, — льодяним тоном продовжував Всевідаючий. — А зараз благають скорої смерті, та їм дано лише без-смертя, поки не пізнають страждань і мук всіх загублених ними безвинних душ. Таке жде і тебе!»

Уявив, здригнувшись, майже реально побачив цю картину, написав її, трохи заспокоївся та й пішов з жінкою до супермаркету за хлібом, пивом та картоплею. Яйця і ковбаса уже боляче кусають мою пенсію. На вулиці знову гуляє осінь. Асфальт жовтий від листя. У дворі нашого будинку бігають коти, галасливі хлопчаки. Молода мама коте колиску. Тітки сидять на лавці.

Раптом, мов укол у вену, ревма заревіла сирена. До неї ми звикли, і ніхто нікуди не тікав. Десь далеченько в місті бабахнуло. Потім ближче, з грізним тріском ще ближче. Ніхто не ховається. Лише коти завмерли під автомобілями та хлопчаки замовкли. А сталеві двері в підвал відчинені. Заглянув туди. Освітлено, товсті труби, і хтось гомонить, ховається. Йду далі. Трохи вщухло.

— Звідки ж летять оці крилаті ракети? — запитую тіток на лавці. Нічого дурнішого не міг придумати.

— З аероплана, бо падають з верху, — впевнено відповіла та, що в синій кофті.

— Та ні! З якого там самольота? Ми ж їх збиваємо! — заперечила худенька її сусідка в жовтому кожушку. Знову бабахнуло, але якось глухо, незвично.

— Чуєш? Чуєш? Збили суку наші! — вигукнула худенька  і засміялась радісно. А на клумбах розкішно цвіли білі, рожеві хризантеми. Я лише зараз помітив їх і з полегкістю пішов далі, розмірковуючи. Як же воно все пов’язане на цьому світі: війна, Путін, надлюдський вирок без-смертя і… розкішні хризантеми — квіти-символи скорботи  і… щастя?

Вікна в будинку затулили фанерою, і я закінчую новий мужній роман «Запоріжці». Бо іншого часу, ой леле, у мене може і не бути.

Віктор Ахінько,

письменник