Я з міста Краматорськ, живу удвох із сином. Ми нікуди не виїжджали. Працюю у школі. Так і живемо.

У перший день як загромихало над дахом - ми всі прокинулись. Спочатку я навіть не зрозуміла, що це таке. Тоді почались дзвінки, зв’язок з рідними: хто, де, як. І у той день обдзвонювали усіх дітей, щоб до школи не йшли. Наступного дня уже приймали рішення з приводу навчання. Зараз навчаємось онлайн. 

Найбільше шокують вибухи, які звучать в нашому місті. Зруйнований будинок біля лікарні. Смерті людей, які навіть не відчували, що з ними може таке трапитись. У піцерії загинули діточки, молоді дівчатка і хлопці, які там працювали. 

А як загинули люди, які зібрались від’їжджати! В той день я збиралась поїхати до Одеси, а об одинадцятій ранку прилетіло на вокзал. Ну на тому і закінчилось. Більше нікуди я не хотіла їхати. Вирішила: як є, так і є. 

Спочатку була паніка, але якось відразу почали працювати пункти видачі гуманітарної допомоги. Жахи, мабуть, переживали перші два-три дні. Коли у нас відключили газопостачання, то був шок. Тоді якось прийшли до тями. Ми біля під’їзду побудували свою пічечку. А тоді хтось дав електричний обігрівач. Була мультиварка. Газопостачання не було десь два місяці. До нового року вже відновили. Це була велика радість! 

Було страшно, коли рано темніло, і в ці дні були блекаути. Але у нас працювали пункти незламності. Там було все: і буржуйки, і інтернет, і гаряча вода. Люди допомагали один одному. Місцева влада теж про нас піклувалась.

Робота у мене є. Дуже відволікають діти - немає коли подумати про погане. Коли гудять сирени, то вже не реагую так, як раніше. Транспорт у місті працює, люди повертаються. Тут від мене неподалік школа - діти на полі грають у футбол.  Це як бальзам на душу. Їх зібрав чоловік, який колись працював тренером. Вони там проводили змагання. І наче у цьому куточку війни й не було, наче то все був страшний сон. Але Авдіївка недалеко, Бахмут недалеко, тому спокою такого немає, як був раніше.

Я тільки й думаю, щоб залишок мого життя не був таким, яким він є для людей похилого віку зараз. Мої сусіди поїхали і померли на чужині. Їх немає змоги поховати вдома. Кладовища заміновані, не пускають. У мене урна з прахом родичів стоїть на балконі. 

Я не можу розкисати, не можу впадати в депресію, бо працюю з дітьми у початковій школі. Дітям ще важче, ніж мені. Зі мною залишилось вісім учнів. Ми кожен день з ними спілкуємось з 9 до 13 години. Мені ніколи в цей час. Навіть коли хворію, то піднімаюсь із думкою, що на мене хтось чекає. Головне, щоб була перемога.