Я живу у Запоріжжі. Нікуди не виїжджала, тому що мої сини пішли одразу добровольцями. Зараз старший після поранення далі на передовій воює, менший по хворобі вдома, бо він інсулінозалежний. Дуже хочеться, щоб швидше закінчилася ця війна проклятуща. 

На початку страшна паніка була. Все зникало з магазинів, і я ходила рано займала чергу, і хліб брала, сушила сухарі, складала у торбинки. Потім все почало появлятися, і уже не було такої паніки.

Допомагали солдатам одразу. Ми з подругою купували все і самі відвозили прямо туди, до військових. І одежу, і продукти - все купляли. Носочки, смаколики - що могли, те і брали. 

Ну а зараз більше допомагаю волонтерам рятувати котиків і собачок тих, що повикидали на вулицю. Їх також треба рятувати. 

Я гадала, що швидше закінчиться ось ця війна. А зараз уже розуміємо, що ця нечисть так просто не відстане від нас, її треба виганяти. 

Хочеться, щоб швидше прийшла перемога, щоб всі наші воїни повернулися додому живими-здоровими. Оце моя сама краща мрія. А потім все буде у нас нормально. Звісно дуже тяжко буде відбудувати міста села, але все можливо. Головне - життя, молоді життя, які отак обриваються.