Мені 64 роки. У мене є чоловік і діти. Ми жили в селі Кам’янка Запорізької області. Переїхали в Запоріжжя.

З перших днів війни зникло світло. Газ був тільки в балонах. Зачинилися магазини й аптеки. Потім їх пограбували. Російські військові розбили автозаправну станцію.

Одного ранку ми побачили біля свого двору колону російської техніки. Як виявилося, вона простягнулася від нашого села до сусіднього. Окупанти забрали весь транспорт, що був у селі, навіть автомобіль, який привозив хліб. Всю конфісковану техніку позначили літерою Z.

Мене шокувало нелюдське ставлення росіян до українців. У нашому селі окупанти розстріляли ні в чому не винну сім’ю: чоловіка з дружиною і двох дітей.

Я дуже боялася. А після від’їзду дітей мені стало ще страшніше. Проплакала всю ніч. Думала, що більше ніколи їх не побачу. Потім і нам з чоловіком довелося виїхати. Росіяни сказали, що після дев’ятого квітня нікого не випускатимуть. Після цього оголошення з великими труднощами з Кам’янки виїхала велика колона цивільних авто.

Долати стрес мені допомагає спілкування з подругами дитинства і з тими, з ким познайомилася під час війни. У Запоріжжі я знайшла собі подруг з Пологів, Токмака, Гуляйполя. Ми згуртувалися. Разом легше переживати складні часи.

Невістка зі свахою й онучкою виїхала в Польщу. Вони запрошували мене до себе, але я вирішила залишитися з іншими дітьми, допомагати їм доглядати ще одного внука.

Мені дуже хочеться, щоб влітку війна закінчилася. Хочу повернутися додому. Мрію, щоб Україна процвітала.