Мені 48 років. Жив з дружиною і мамою з інвалідністю у селищі  Михайлівка Запорізької області. Мамі 83 роки. Маю двох синів – двадцяти трьох і двадцяти семи років. 24 лютого забрав їх із Запоріжжя. Думав, що в Михайлівці буде спокійніше, але помилився. Ми сім місяців провели в окупації.

Найбільше шокувало те, що багато моїх друзів стали зрадниками. А я в перші дні війни ділився з ними хлібом і бензином.

До того ж, займав керівну посаду. У мене був невеличкий штат: дев’ять співробітників. Більшість з них перейшли на бік окупантів. Інші, як і я, залишилися без роботи.

На початку червня внаслідок обстрілів припинилося централізоване газопостачання. Ми користувалися газовими балонами. Мали своє господарство й город, тому не зіткнулися з нестачею їжі. Хоча дещо потрібно було купувати, а ми залишилися без заробітку. Трохи коштів залишилося на картці. Добре, що деякі магазини приймали безготівковий розрахунок.

Потім почалися труднощі з ліками. Мама потребувала українських препаратів, а не тих, що привезли окупанти. Ми почувалися більш-менш впевнено тільки тоді, коли нам передавали медикаменти із Запоріжжя. Згодом російські військові припинили пропускати гуманітарний вантаж з України. Тож наприкінці вересня ми вирішили евакуюватися. На початку жовтня, хоч і з великими труднощами, нам вдалося це зробити. Домашніх тварин ми не забирали. За ними наглядає теща. Їй дуже важко. Ми переживаємо за неї.

Я вірю, що все буде добре. Ми повернемося додому, продовжимо займатися своїми справами. І нехай дуже багато часу піде на відновлення, але Україна буде квітучою європейською державою.