Я живу сама. Чоловіка в мене немає, а діти в Запоріжжі. Живу в Комиш-Зорі Пологівського району. Не збиралася виїжджати, але на прохання дітей виїхала. 

Коли нас обстрілювали 3 березня й окупували, у нас не стало світла, не було доставки продуктів, розграбували магазини. Ми страждали в окупації. Можна вижити, коли овочі, фрукти свої. Можна купити молоко. Але дуже важко морально. Коли бачиш, що їде колона з «зетками» і тими тварюками, це настільки тисне на психіку! Стоїш безпорадний і нічого не можеш зробити. 

У деяких будинках вони лазили, жили. У деяких культурно поводилися – заходили, обстукували ноги, а в деяких коїли страхіття. Там було накидано, брудно і в унітазі не змито. Ми настільки звикли, що ніхто не може переступити поріг твого житла, поки ти не даси добро на це, а вони просто ходять і роблять, що хочуть. 

Люди сидять у підвалі, а вони хазяйнують у хаті. Понівечені будинки. Погоріли в нас чотири гаражі. Шок за шоком. Дуже страшно, коли вони підходять з автоматами і кажуть: «Ми з Донецька, ми вам нічого поганого не зробимо».

Діти наполягли на тому, щоб я приїхала до них. Тепер я тут сиджу чотири місяці й не знаю, як виїхати назад. Там нічого не покращилося. Так само окуповані й так само морально важко, тому я й вирішила приїхати до дітей. 

До 7 квітня я там жила, садила город і не думала нікуди їхати. Була налаштована, що залишуся вдома, прийде осінь і потрібно буде робити заготовки. Зараз у мене ні дерева, ні вугілля немає. Не знаю, як назад повертатися. 

Я не працюю, але в Запоріжжі ходжу допомагати у волонтерський центр. Ми вдома звикли, що нам потрібно щось робити, чимось займатися. Іду і знаю, що малесенький внесок роблю у допомогу нашим хлопчикам. Їм дуже важко там.

Я думаю, що наша перемога буде дуже скоро. Я всім це кажу, і з мене всі сміються, а я дуже серйозно до цього ставлюся. Ми молимося за наших воїнів, за наші окуповані території і за всю нашу країну. Молимося й думаємо, що Бог нас почує, що ми вимолимо перемогу – і все буде добре.