Фомін Роман, 11 клас, Комунальний заклад "Русько-Лозівський ліцей" Дергачівської міської ради Харківського району Харківської області

Вчитель, що надихнув на написання есе - Павленко Олена Олександрівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Мій шлях почався у ті жахливі часи 24 лютого 2022 року. Рано вранці, я прокинувся від того, що почув дуже гучні вибухи за вікном, але після пробудження я спочатку подумав, що це дуже близько запустили фейєрверк. Потім через п’ять хвилин я підійшов до вікна та побачив дуже яскраве полум’я у лісі.

Вперше в житті спостеріг подвійне почуття страху та інтересу до цього лиха.

Після ще одного вибуху, я побіг до сховища та просидів там приблизно хвилин п’ятнадцять, але потім все таки вийшов на вулицю та побачив дуже густий і чорний дим з того боку лісу, де була пожежа. Обернувшись назад я  побачив якісь іскри зі сторони кордону.

Настав день. Я ходив  подвір’ям та намагався думати, як і що робити у  таких обставинах. Але мої думки були настільки переплутані, що я не зміг зосередитися, бо був дуже наляканим.

Ближче до вечора я злякався ще дужче, бо побачив пролітаючи літаки над головою, які щось скидали біля Екопарку. Вже пізно ввечері я з батьками вирішили піти до бабусі, взявши з собою лише необхідні речі. Відійшовши недалеко від дому, ми почули сильний гуркіт, то їхали танки. Від сильного страху ми повернулися назад. Коли вони проїхали і все стихло, ми знов тихесенько пішли до бабусі. У темряві нам було дуже лячно йти, бо ми не знали, що могло б з нами трапитися. Ми прийшли до бабусі та спустилися до підвалу, нарешті вдалося трохи відпочити.

Але я не міг міцно спати, бо мені було дуже страшно, у моєї голові була лише думка про те, що може десь поруч впасти вибухівка і підвал обвалиться. Так ми просиділи тиждень.

Наші сили були вичерпані, після довгих роздумів вирішили зібратись та поїхати з рідного села дуже далеко, щоб знайти безпечніше місце для себе. Наш шлях був достатньо довгим, цілий день та пів ночі, але все ж таки знайшли безпечне місце, де і живемо вже 2 роки.

З часом ми заспокоїлися і освоїлися. Але рік тому, я пережив ще дуже велике горе - смерть мого дідуся. Ця клята війна забрала у нього життя.          

На даний час я вчуся онлайн у своїй рідній школі, яка знаходиться в моєму рідному селі. Після закінчення школи, в моїх планах вступати до університету імені Григорія Савича Сковороди, який знаходиться у Харкові. Я хочу стати вчителем. Скільки б не пройшло часу і де б ми не були, але все одно хочеться додому, до рідного міста  та до рідного села, бо  Руська Лозова -  моя єдина Батьківщина.

Я вірю, що у найближчий час ця війна закінчиться, всі люди повернуться до своїх міст та сел і заживуть знов мирним життям.

Коли війна закінчиться, усі люди не будуть жити як раніше, бо світ в наших очах поділився на до та після. Але не треба забувати наше минуле життя та нашу культуру країни. Я вірю, що ми вистоїмо, відновимо наше велике, рідне, красиве село та наш найчарівніший Харків. І обов’язково буде у нас мирне небо над головою, яке було до 24 лютого 2022 року…