Мешканка Станиці Луганської згадує, як сім місяців жили без води та світла під розривами снарядів, як сусіди виручали й підтримували один одного.

Перші дні ми ще не розуміли, що це війна. Я приїжджала на роботу зі Станиці в Луганськ. Їхала маршруткою та бачила машини без розпізнавальних знаків, тентовані великі вантажівки. Ми продовжували їздити до Луганська, але потім нас вигнали з бібліотеки. Ми ще ходили, квіти поливали, не розуміли, що відбувається. З головного входу там уже стояли якісь військові, а ми із заднього ходу ходили, поливали квіти. Таким був початок війни. Потім вигнали нас звідти повністю. Я забрала свої документи й поїхала в Станицю. Більше в Луганськ не їздила на роботу.

Потім біля мого будинку, у 80-100 метрах, два снаряди розірвалися. У сестри вікна повилітали. У 2015 році постійно були вибухи й обстріли.

Коли була стрілянина, ми постійно вночі схоплювалися, не знали, куди бігти

Запам’яталося, коли ми з невеликими перервами майже сім місяців сиділи без світла у 2015-му. Спека була, і тільки дадуть воду – одразу починається стрілянина. Слава Богу, у нас ще газ залишався, у людей і газ перебивали. У нас газ майже постійно був, а світла не було й води, не було можливості поливати газон. Води набрати в криниці – то в нас мотор стоїть. Ходили до сусідів, у кого колонки качають, набирали воду.

Сім місяців – це жах. Приготуєш поїсти – усе скисає, пропадає. Потім сестра купила генератор, і ми стали підтримувати холодильник і заряджати телефони.

Нічого ми не можемо забути. Коли була стрілянина, ми постійно вночі схоплювалися, не знали, куди бігти, тому що рветься щось, летять снаряди, не зрозуміло, звідки летять, де ховатися, не знаєш.

Але ми нікуди не виїжджали, залишилися тут. Ми вже літні люди, куди нам виїжджати? Син виїхав одразу у 2014 році й потім влаштувався в Київській області.