Пенсіонерка Ольга Миколаївна виховувала та дбала про маленьку сироту-онучку у дні сильних обстрілів та загибелі людей. Дівчинка виросла і поїхала, у літніх людей залишилися лише тяжкі спогади про прожиті дні.

Було дуже страшно коли почалося. Ми не розуміли, звідки ці вибухи, чому газова труба спалахнула. Розбомбили станцію (Вуглегірська ТЕС), ми сиділи без води та світла. Добре, що тоді, у лютому 2015-го, морози були невеликі. Збирали воду, варили на багатті їжу, чай кип'ятили. Отак жили… Страшно.

Я живу з чоловіком, йому 81 рік, мені 75. Доньку поховали 2016-го, теж усе було пов'язано з цією війною. 2014-го вона з онукою виїхала на півроку, поки гроші були, і повернулися назад. І все на нервах.

А онуці було 13 років, вона без мами сім класів на «відмінно» закінчила. Наразі вступила вчитися в Одесі.

Коли були обстріли, було страшно за доньку та за внучку. Ми думали, як їх вивезти звідси. Волонтери до Костянтинівки вивозили людей машинами під обстрілами. Вони поїхали, а ми лишилися. Як ми турбувалися за них у дорозі… Раптом щось може статися?

Коли обстріл був, ми сиділи в підвалі. Вікна в будинку вилетіли, ми самотужки засклили. Така у нас старість.