Тарабановська Владислава, 17 років, Харківська спеціалізована школа І-ІІІ ступенів №170

Есе "Один день"

Скільки коштує людське життя? Уся історія, полита кров’ю війн, так і не дала відповідь на це питання. Адже немає нічого важливішого, ніж можливість мирно існувати на цьому світі. Життя – це Божий дар. Такий шанс випадає один раз. Однак є ті, для кого влада вагоміша за мир.

В І Й Н А – п’ять страшних букв. Ворожість, Ігнорування, Ймовірність гибелі мільйонів, Ненависть, Агресія… А разом все це означає СМЕРТЬ. Люте слово, воно, як коктейль Молотова, розриваючись, вбиває все живе навкруги, не щадить нікого.

Тисячі скалічених доль, тисячі тих, котрі вже ніколи не побачать рідних, не матимуть змоги їх поцілувати та пригорнути. Натомість лежать, окуті сирою та холодною землею, занурившись у вічний сон темряви.

На жаль, страшна біда не оминула й мою рідну Україну. На сході брат вбиває брата, і жодне перемир’я не може зупинити це.

Квітень 2014 року назавжди врізався в душу невимовним болем, оскільки саме тоді розпочалася війна, котра й триває донині. Обличчям до обличчя зіткнулася з потворним лицем війни, коли влітку того ж року поїхала на канікули до бабусі. Десятки потягів проїжджали повз наше село до Донбасу, десятки доль линули в невідомість. Що на них чекає? Які випробовування?

Один день мені особливо запам’ятався. Це був день страшного прозріння, який назавжди змінив світогляд, остаточно дав розуміння слова «війна».

Прочитала, що пишуть люди, котрих обстрілювали на сході, і усвідомила, що це найстрашніше. Жодних слів не вистачить, аби передати той біль, який назавжди залишився кривавим рубцем у душі. Війна… Там немає барв, це суцільний чорний колір – задимлений, угарний, безпросвітний. Там немає звуків – лише безперервний дитячий крик і людський стогін.

Понад усе згадується історія жінки, котра зворушливо розповідала про свого маленького синочка. Кожну ніч він страждав від безсоння. Зазвичай, коли немає сну, батьки вчать дітей рахувати слоненят та овечок.

Але що тут, на війні, міг рахувати? Постріли! «Один, два, три… А ось четвертий. Невже наступний влучить у наш дім? Як ХОЧУ ЖИТИ! Вчора вибіг без дозволу на вулицю: гукав друг. Ох, і лаяли ж батьки! От і шостий постріл пролунав! Можливо, в когось влучив, і людина уже ніколи не прокинеться. Про що думала останньої миті, що снилося? А якщо наступний постріл буде мій?! Не хочу вмирати!!!»

Зупиняюсь, читати далі не можу. Бачу здивований, занепокоєний погляд мами: «Що з тобою, дитино моя? Чому ти плачеш?» Не можу нічого сказати, тільки сльози градом котяться з очей.  «Це правда, мамо?! За що їх вбивають? Чим провинився цей хлопчик, у чому провина його батьків?»

Відчуваю безодню болю й розпачу тих, хто жив і живе під обстрілами цілодобово й не знає, чи прокинеться завтра чи ні, рідні та близькі живі чи ні?

Боже, чи чуєш мене? Не відверни лиця свого від нас – таких зухвалих, легковірних і блукаючих у темряві. Дай сили й просвітління, щоб всі змогли об’єднатися, хто прагне зберегти мир у душі і рідній країні, для кого сонце сходить і благословляє на добрі вчинки, підтримку слабких та немічних.

Моя душа, як білий тендітний голуб миру, лине в небесну височінь, де немає місця бездушності, озлобленості, байдужості, зазіханням. Я гукаю до кожного серця: «Схаменіться! Досить проливати кров, сіяти горе, руйнувати чужу долю. Адже немає нічого важливішого, ніж людське життя. Воно – єдине, безцінне. І воно твоє».

Для себе вирішила остаточно: буду дитячим лікарем. Хай діти будуть здорові, усміхнені, а уві сні рахують лише слоненят та овечок, а не постріли.

Так збережімо життя на землі! Хай у кожному віконечку завжди буде сонечко! Хай мир і добробут запанують у всьому світові й у рідній Україні!