Коли почалася ця війна, моїм дітям довелося виїхати з Донецька, бо одразу ж втратили роботу.

А у нас усі бойові дії проходили на очах, все вибухнуло прямо тут, у Світлодарську. У свій час всі просто виїжджали, куди очі дивляться, щоб перечекати. Ми виїжджали до Червоноармійська, на квартирі жили, поки ситуація перестала бути такою гострою.

Після цього у чоловіка серцеві захворювання почалися і він помер. Я одна залишилася у Світлодарську. По нам дуже боляче вдарила ця ситуація, перевернула всі плани і мрії.

Коли були обстріли Донецького аеропорту, ми якраз були у дітей у Донецьку. Вони жили неподалік аеропорту, у селищі Гірник. Ми бачили та знімали на телефон, як військові літаки робили кола над аеропортом та скидали бомби. Ось це перше найяскравіше враження. А потім уже почалося Дебальцеве, що за 10 кілометрів від нас, з другого боку Горлівка, котел цей. А ми – Світлодарська дуга, через нас усе літало. Дуже страшно було.

Коли вибухи були навколо, ніякої організованої евакуації не було, просто всі тікали. Дивимося: сусіди завантажили все та поїхали хто куди.

А зараз усе триває, ми чуємо стрілянину. Звичайно, такого, як раніше, вже немає, коли в самому центрі міста падали 127-міліметрові снаряди буквально за 100 метрів від нас. Але все одно, війна ще триває.