На початку війни до нашого села зайшли російські війська. Ми були під постійними обстрілами. Виїжджати було страшно, бо багатьох розстрілювали по дорозі. Газу, світла та їжі не було. Сусіди допомагали один одному, хто чим міг. Збирали в одному дворі муку, пекли хліб для всіх. На той час я була вагітна. За місяць до пологів зважилася тікати з сином замінованими полями. На щастя, все обійшлося і ми вийшли на підконтрольну територію. Там нас забрали волонтери і відвезли до міста Дергачі. Тут і народилася моя донечка під обстрілами.

Оговтавшись від пологів, поїхали до Полтавської області. Там пробули до зими, бо не було можливості оплачувати комунальні послуги та оренду житла. Повернулися до міста Дергачі. Тут нам знайомі дозволили пожити в їхньому домі, поки не повернуться їхні родичі.

На роботу вийти не можу, бо ні на кого залишити дітей. Додому повернутися не можемо, бо вибиті вікна та побитий дах, світла і досі не має, все заміноване та багато розтяжок. З дітьми туди дуже страшно повертатися. Найважче було зважитися вийти з окупації. Було страшно за дітей. Після того, як до нас зайшли російські війська, ми були повністю відрізані від світу. У нас не було нічого... Син знаходився під постійними обстрілами з березня по травень 2022 року.