Ми з міста Василівки. Я займаюсь вихованням дітей. Термін пологів у мене стояв на 24 лютого 2022 року. Дякувати Богу, дитина з'явилася на світ раніше. Так вийшло, що коли їй було трохи більше тижня, ми вже з нею сиділи у підвалі. Побули там, почекали поки дитина трохи виросте і зміцніє, і коли їй було чотири місяці, нам вдалося виїхати з окупації. Наразі перебуваємо у Запоріжжі.
24 лютого я відправила старшу доньку до школи, її завернули. Чоловік був у відрядженні, зателефонував і сказав, що розпочалася війна.
Нам пощастило, тому що у нас був бебі-бокс, який нам видали у пологовому, тому засоби гігієни для дитини на перший час були. Але дуже скоро нам стало дуже скрутно з їжею. Води не було, світла також. Було важко. На щастя, молодша дитина перебувала на грудному вигодовуванні.
Страшно було з маленькою дитиною сидіти у підвалі, коли навколо гримить. Боялась, що вона захворіє, страшно було, що туди влучить. Моторошно було, коли окупанти зайшли в село. Ми не знали, чого очікувати, боялися на вулицю виходити. Все разом провокувало великий шок.
Виїжджати ми намагалися кілька разів, але нас завертали, бо ми були з малою дитиною. Виїхати ми змогли на четвертий раз. Мої батьки віддали нам свою автівку, сказали: "Рятуйте дітей". Ми забрали свою куму з дитиною, тому у нас була повна машина дітей. Навіть на блокпостах нас не дуже трусили - напевне, через те, що з нами були діти.
Приємно вразило, що у Запоріжжі нас зустріли, допомогли і з продуктами, і з речами, погодували. Ми не очікували що буде така допомога. Це залишило дуже приємний слід.
Мама не витримала жахів війни - її не стало 17 вересня. Залишився один батько. Я сподіваюсь, що відкриють дорогу, і я зможу поїхати за ним.
Мені доводиться долати стрес - у мене діти.
Я впевнена, що війна закінчиться на нашу користь. Переконана, що ми виб'ємо з росії репарації, відбудуємо нашу країну, що наші діти будуть рости в Україні. Мрію, щоб наша країна стала багатою. Всі побачили, які ми сильні люди, що ми не здаємося. Нас візьмуть у НАТО, і більше ніколи не буде війни.