Дроздова Евеліна, учениця спеціалізованої школи №5 м. Маріуполь

Минуло вже сім років з того часу, як почалася війна. Війна – це завжди неочікувано, боляче та страшно. Ти не знаєш, що буде завтра, через тиждень, місяць, рік… Тривожно на душі. Згадувати про це сумно, важко. Але й забути неможливо…

Коли все починалося, мені було дев'ять років. У країні діялося щось незрозуміле: людей не влаштовувала влада, почалися мітинги, протести. У новинах тільки й повідомляли про те, як люди виходять на вулиці, вимагаючи змін. З кожним днем ставало все гірше. Я була маленькою і не розуміла, що все йде до війни. Не розуміла до одного дня...

Я добре пам'ятаю, що це була субота, вихідний день. У той час я, батьки й бабуся з дідусем жили разом у квартирі. До школи йти було непотрібно, тому ми міцно спали.

Раптом, крізь сон я чую якийсь шум за вікном, щось схоже на свист, але не розплющую очі. І ось через дві секунди – вибух... Ще один.. Ще... Я розплющую очі - бачу перелякані обличчя батьків. Що це? Але думати ніколи – знову вибухи.

Вікна й підлога почали трястися. Батько швидко підбіг до вікна й став його тримати, аби не вилетіло. Настільки сильними були поштовхи. Він крикнув: «Біжіть у коридор! Швидко!». Ми вибігли, бо в коридорі були несучі стіни, які б не зруйнувалися.

Ми з мамою хвилювалися за тата й кликали теж вибігти зі спальні, але він стояв. На вулиці була зима, і якби вікна розбилися, у квартирі було б дуже холодно. Поштовхи та вибухи не припинялися. Злякані дідусь і бабуся також вибігли до нас із мамою в коридор, не розуміючи, що відбувається. Папуга, який жив у нас на кухні, кричав, йому також було моторошно. Тому мати за якихось десять секунд побігла до кухні й опустила клітку з пташкою на підлогу. Усе це було протягом п’яти хвилин, як раптом поштовхи закінчились.

Ще декілька хвилин ми не ворушилися, боючись, що це ще не все. Але далі була тиша. Батько відійшов від вікна й побіг на балкон, подивитися, що відбулося. З балкону видно велику частину нашого району: ринок, школу, будинки й навіть здалеку центр міста, інші райони. Коли ми відчинили вікно, то побачили багато диму, зруйновані будинки, палаючі машини. Було декілька людей, які бігли вулицями, аби знайти укриття. Ми з жахом дивилися на все це…

Батько вирішив піти в сусідній будинок до моєї другої бабусі, бо вона хворіла й була одна у квартирі. Ми, хвилюючись, просили батька ще не виходити на вулицю. Він трохи посидів і все ж пішов, бо дуже переживав за свою маму, як вона, чи все добре з нею...

Ось ми сидимо й чекаємо. У середині в мене лише страх, хвилювання й розгубленість. Мати не знаходила собі місця. І ось нарешті батько повернувся! Він сказав, що з бабусею все добре і що це були вибухи військових снарядів. Ми були шоковані. Але тоді я ще навіть не уявляла, що це початок війни.

Події того дня завдали стільки шкоди, що прийняти це було дуже складно. Загинули люди, яких ти знав, бачив, любив. Зруйновані магазини й будинки, знайомі з дитинства, у які ти тільки вчора заходив. Аби все це усвідомити, потрібен був час.

Пройшло декілька днів. Коли в новинах розповіли про те, чому все ж таки все це сталося, лише тоді я відчула, що це війна. З того часу в мені щось змінилося. Я краще стала розуміти, наскільки насправді жахливими є будь-які воєнні конфлікти. А скільки їх уже було і скільки ще може бути… Від цього стає моторошно.

Після того, як сам стаєш свідком цих подій, то набагато сильніше хочеться миру в усьому світі. Щиро бажаєш, аби жодна людина на нашій планеті більш не відчула всього білю, який завдають війни.