Ми виїжджали. Нас почали бомбити і ми виїхали. Коли до сестри влучило на подвір'я, вона живе через город, вирішили їхати. Наступного разу могло і до нас прилетіти.

Я не могла повірити що розпочалася війна, аж поки не побачила як танки їхали через наше село на інші села. Ми виїхали у травні, вже коли були в окупації. Село вже третій раз бомбили. 

Ми не були готові до війни. Великих запасів не було. Люди їздили на Херсон, продавали продукти. Ми купували здебільшого борошно, цукор, олію, крупи. Робили хоч якісь запаси. 

Світла і води не стало відразу як нас окупували. Вже після нового року його полагодили. 10 місяців не було світла. 

Найстрашнішим було, коли на Великдень було влучання, і вбило невинних дітей. Загинули діти ні за що. 

Моя родина виїжджала, потім ми повернулись. Побоювання були, що нас не випустять на нашу підконтрольну територію. Ми встигли проїхати, після нас уже нікого не випускали. Виїжджали до Хмельницької області, Кам'янець-Подільського району, села Маків. Їхали, аби виїхати, але там були знайомі. 

Психологічно складно: і плакала, і нервувала. У собі все тримала. 

Коли нас звільнили, у нас була така радість, що ми не могли повірити. Але я вірила і знала, що орків звідси виженуть. Так і відбулося. Після звільнення ми повернулися додому. Не знали чим ми будемо топити, світла не було, води теж, зате їхали додому. 

Хотілося б, щоб війна вже скінчилася. Дуже шкода людей і наших солдатів, які гинуть на полі бою. Після Перемоги нарешті заспокоїмося і все буде добре.