Мені 67 років. Я пам’ятаю, як ми вже тікали, сиділи в підвалах. Як тільки тривога - ми з онучкою тікали в підвал. Дуже боялися за неї. Постелили стелажі і спали в підвалі. 

Від початку війни аптеки зачинилися. Вода була, їжа своя також була. А потім ми виїхали. Я була на городі, садила цибулю. А донька прийшла і сказала, що у нас - пів години. Я не хотіла, але через онучку виїхала. Бо донька сказала: «Або ти з нами, або ми всі залишаємося». Приїхали машини, забрали нас і привезли ввечері до Дніпра. Тут знайомі були, у них була квартира - то ми сюди і поїхали.

Нічого ми не забирали. Пів години на збори - взагалі нічого не брали: в чому були – в тому і поїхали, на ходу збиралися.

Звісно, був стрес. Я переживала за дітей, за онуків. А коли восьмого числа прилетіла ракета у наш Краматорський вокзал, то тоді і інші діти сюди приїхали. Син з невісткою, зять зі свахою - всі приїхали у Дніпро.

Боже, якби скоріше закінчилася війна. Щоб матері не втрачали своїх дітей. Нам - чим швидше, тим краще. Хто ж хоче цих жертв, цих вбивств? Це страшне горе для всієї країни! Сподіваємося, що скоро все закінчиться.