Людмила Іванівна і її сім’я – віруючі люди. Вони виїхали з Маріуполя і влаштувались на заході України за підтримки своїх одновірців

Мені 60 років. Я працювала у поліклініці на східному мікрорайоні Маріуполя реєстратором. Жила зі своїм чоловіком у квартирі. 

24 лютого я була вдома, збиралася на роботу. Мала відкрити поліклініку і не знала, що мені робити: йти на роботу, чи ні. Подзвонила співробітниці. Вона сказала, що їде на роботу, бо треба написати заяву. Я на роботу не пішла. Нам з чоловіком треба було прийняти якесь рішення.

Ми думали, що нам робити. Діти в цей час відпочивали у Карпатах. Вони подзвонили і порадили їхати до свахи у Іллічівський район, бо там безпечніше. Ми зібрали рюкзаки з усім необхідним, викликали таксі. Машину довго чекали, й поїхали до свахи у приватний будинок. 

Шокувало, що ми залишились без зв’язку, і родичі про нас нічого не знали. Шокували літаки, які скидали бомби на будинки. Як обстрілювали градами 21 мікрорайон - ми це бачили на власні очі. 

Ми - віруючі люди, на той момент наша організація давала рекомендації, як завжди бути готовими до стихійного лиха. Тому у нас вдома були запаси, і ми їх взяли з собою. Там теж були якісь запаси їжі. Ми розуміли, що цього надовго не вистачить. У перші дні ми стояли в чергах, запасались водою, купували булки на сухарі. Використовували все дуже економно. Готували на дровах. За водою ходили до криниці. Було дуже страшно. 

На якийсь момент ми знайшли місце, де був зв’язок. Пішли туди і сказали дітям, що ми живі. Потім ще раз вийшли на зв’язок, і діти нам сказали, що члени нашого братства організовують евакуацію. Було два вивози, і нам треба було йти у те місце. Ми вирішили виходити 17 березня. Нас було четверо. Збирались йти пішки, але брат сусіда підвіз нас до Драмтеатру. Далі не захотів, бо там йшли бої. Коли він повертався, його підстрелили, але він залишився живий. 

Ми вийшли біля драмтеатру і побачили, що він розрушений. Далі ми спустились вниз по вулиці і бачили, що там лежали трупи. Тільки-но закінчився обстріл. Поруч горіли будівлі. 

Ми дійшли до місця зустрічі і просиділи ніч у підвалі, а на ранок нас вивезли до Бердянська. Через декілька днів нас вивезли у Запоріжжя. Далі - у Дніпро, Кропивницький, і нарешті ми доїхали до Чернівецької області. Там нас чекали діти. Нас поселили у співвіруючих. Ми жили з ними пів року. Зараз ми знаходимось у Івано-Франківській області, де нам дали окремий невеличкий будиночок. 

Дуже сподіваємось, що війна закінчиться якнайшвидше. Мрію повернутись у Маріуполь. Дуже сподіваюсь. На даний момент там наша квартира поки ще ціла, хоча й вибиті вікна. Як говорить Біблія, настане час, коли Бог покладе кінець всім війнам. Я вірю, що це пророцтво виконається і настане життя без сліз, без горя, без страждань.