Ми з шістнадцятирічною донькою жили у Лисичанську. У нас був свій рідний дім, я працювала листоношею на Укрпошті. Ми жили своїм розміреним життям, планували майбутнє…

24 лютого вранці зателефонувала подруга і повідомила, що бомблять Харків і інші міста. А невдовзі й у нас почалося: обстріли з усіх видів зброї, вибухи поряд з будинком, влучання у сусідні, пожежі, загибель людей – не тільки від обстрілів, а ще й від стресів. Більше місяця ми ховались у підвалі, жили без світла й води, з дефіцитом їжі…

Нам пощастило евакуюватись до Кропивницького, де нас сердечно зустріли гостинні люди й надали житло, посуд, постіль. Це нас здивувало і зворушило до глибини душі.

Бути переселенцем теж нелегко. Я ніяк не можу знайти роботу, живемо з донькою за рахунок гуманітарки. Щоб її отримати, треба вчасно зареєструватись, потім дістатись до пункту, де розподіляють допомогу, постояти в черзі. Але найважче – моральний тягар від невідомості. Адже ми не знаємо, що там зараз із нашим будинком, скільки ще все це продовжиться, що буде з нашим містом і з нами.