Пузакова Олександра, 16 років, ліцей № 4 «Успіх», м. Краматорськ

Есе «Один день»

Часто прокручую подумки: «Коли настане день, коли закінчиться війна?» Це риторичне питання, на яке, на жаль, уже восьмий рік ніхто не може відповісти. Я постійно чую суперечки політиків, аргументи, сподівання, що воєнне становище наступного дня обов’язково покращиться. Але з кожним разом нездійснені надії перетворюються на попіл і мрії на світле майбутнє згасають.

Усю половину життя я пам’ятаю війну… І так, це не літературна гіпербола, а дійсність. За місяць мені виповниться шістнадцять років, із яких вісім випали на нову реальність.

Пам’ятаю листопад 2014 року. Бабуся вмикає новини, і ми бачимо трансляцію наживо з серця Києва – Майдан Незалежності. Навкруги люди в масках, якісь намети, гасла… Ми нічого не розуміємо, дзвонимо родичам зі столиці, чуємо їхню паніку і також нервуємо. Від міста Кия до нас вісімсот кілометрів, і ми нічого не можемо вдіяти, лише морально підтримати. Постійно були на зв’язку, читали безліч видань, спостерігали зміну влади, але здавалось, що все це під контролем, поки ми самі не стали жертвами російського конфлікту.

Особисто для мене війна прийшла пізніше. Травневі дні, які я завжди обожнювала, принесли замість насолоди від близьких канікул тривогу, страх, сум, розгубленість і невизначеність.

Я перебувала на уроках і раптом нашій класній керівничці подзвонили. «Так… Що? Боже мій!» – вона вимовляла дивні репліки, а я, другокласниця, не могла зрозуміти, що трапилось. «Діти, дзвоніть батькам, я вас відпускаю. На сусідній Слов’янськ напали війська. Хутко!!!»

Я пам’ятаю, наскільки все швидко напхала до ранцю і бігла додому, де батьки обговорювали план дій, а я думала, які іграшки візьму з собою.

Дзвінок. Мама підстрибнула від несподіванки. «Альоно, Артем швидко беріть все необхідне і їдьте до нас на дачу! – кричав дідусь в слухавку. – У нас є підвал, разом щось вигадаємо!» Оглядаю кімнату, стримую сльози, бо не знаю, чи повернусь я сюди, чи залишиться цілою наша квартира. Мій пухнастий котик почав бігати по кімнаті, намагався сховатися, наче відчував щось не те.

Ми кинули речі до машини, батько натиснув на газ – і за десять хвилин я підслуховувала сімейну нараду, але не могла зрозуміти, як за декілька хвилин життя багатьох людей розділилося на до та після. Раптом усі замовкли. «Зроби радіо гучніше», – шепотіла мама. «Говорить «ДНР»! Рекомендую людям приготувати необхідні речі і знайти схованку».

Бабуся зібрала сумку з їжею та ліками, знайшла ковдри, поставила поруч клітку з папугою. Усе спланували, щоб іти до підвалу. На щастя, не знадобилось, але з того дня ще два місяці мої рідні перебували в стані постійної напруги й питали вищі сили: «Чому у ХХІ сторіччі тривають війни? Чому наш народ має страждати? За що?»  

Колись дивилась старий радянський фільм «П’ять вечорів», і під час перегляду було відчуття, що головні герої – наші сучасники. Червоною стрічкою лунала фраза: «Лише б не було війни». Скільки відчаю, болю, розпачу було закладено в цю репліку, бо саме ці відчуття виникають, коли я повторюю цей вислів.

Мир – це нетривка субстанція, річ, яку не можна потримати в руках, оглянути. Незважаючи на це, я нарешті хочу почути, що на всій земній кулі панує одностайність, розуміння, а агресія, злість, танки, гармати зникли назавжди. Я жадаю, щоб мені хтось сказав такі прості старі слова: «У всьому світі мир!» І я буду найщасливіша.