«Коли не було світла, ми робили лампадки»

Я жила в Тельмановому [Бойківське], а в 2013 році переїхала до батьківського дому. Війни ще не було. До весни 2014 року жити можна було. Раніше я працювала на фермі, до пенсії. У мене одна дочка, вона заміжня, теж проживає в Україні. Чоловік уже 22 роки як помер, живу одна, але викручуюся. Тоді було набагато легше, ніж зараз.

Війна почалася в 2014 році з обстрілів. Ми по підвалах ховалися. Це було щось незрозуміле. Удень ще пів біди, а вночі збиралися у сусідів у підвалах і сиділи, дуже важкий був рік.

Довгий час не було світла. Робили лампадки як колись. У банку наливаєш звичайну олію, кришку ставиш зверху – таку, для консервації, дірочку робиш і палиш лампадку. І так усю ніч вона горить. У магазині купували звичайну соняшникову олію. Важко було, але для цього знаходили гроші. Пенсію давали. Економили, тому що свічок не напасешся.

Будинок у мене не постраждав, але у багатьох постраждав. Снаряди були, пульки пробивали дахи та вікна. Так стріляло, що у мене полопалися шибки. Так вони і стоять. Улітку ще пів біди, а взимку важко, тому що палиш дровами, їх купуєш. Тут стільки скандалів у нас щодо дров... Посадки вирубуються, скоро взагалі посадок не буде. А купити ніде. Вугілля немає, брикети купуєш, а від них димоходи всі забиті. Щороку чистиш ці димоходи, повністю не вичистиш – грубки дуже погано горять.

Зараз стріляють десь по околицях, але ми вже не звертаємо ніякої уваги. Буває, коли дуже стріляють, сидиш у кімнаті під середньою стінкою, тому що під крайньою біля вікна побоюєшся, мало що може бути. Хочеться, щоб швидше ця війна закінчилася, але кінця і краю їй не видно.

Від Фонду Ріната Ахметова ми отримували якісні продуктові набори, відмінні.

Викручуєшся, пенсію економиш на чомусь. Уже 70 років, і на ліки потрібно кожного місяця. В основному намагаємося заощаджувати на їжі.

У нас тут усе дорого, продукти дуже дорогі. Хоч і живеш у селі, а все купуєш: і олію, і борошно. І картопля рік на рік не випадає. Цього року такі дощі були, у людей картопля погнила, у мене теж, нічого путнього на городах немає. Хто не знає, той і може сказати: «У вас все своє є». Нічого подібного, ми теж купуємо.

Мрію, щоб війна закінчилася.

Мої діти – переселенці з Донецька. У них там свій гарний будинок залишився. Вони по квартирах уже вісім років. Хочеться, щоб Донецьк був знову наш, як раніше, щоб люди повернулися до своїх домівок. Тут, в селі дуже багато людей, чиї будинки або квартири в Донецьку пустують, а вони десь шукають собі місце.