У 2014 році ми переїхали вперше через окупацію. З початку березня наша територія була окупована, а такі родини як наша відвідували окупанти, "вмовляючи" підтримати їх. Я (мама) вчитель і нашій родині були адресовані погрози через те, що я забрала документи дитини з ліцею і не відмовилася працювати на окупантів. У 5 років (у 2014 році) донька сиділа у підвалі, щоб укритися від вибухів і перестрілок. У 2022 те ж саме, та додалось ще переживання від розлучення. Донечка підтримує моє рішення. Вдвох нам краще.
Ми виїхали 29 березня 2022 року. Родичів не маємо, тому орендуємо житло. Шкода, що друзі донечки не поруч. А на новому місці їй важко знайти друзів, так як навчаємося у своїй он-лайн школі.
Така наша історія. Наразі лінія фронту проходить поруч з нашою домівкою.
Про труднощі ВПО у повсякденному житті усі знають. Комусь нормально, комусь зовсім погано. Нам не просто. Хочу для доньки більше позитиву і справжнього спілкування з однолітками.

Найбільше важким було вдруге залишити свій дім, зрозуміти те, що батьки мої не хочуть залишати свій будинок (бо вони там народилися, виросли і прожили усе життя). А для донечки - це залишити бабусю, дідуся, друзів, її собаку та котиків, і веселе, стабільне життя вдома.

Коли окупанти вдерлися на нашу землю, то вони так і заявили, що скоро у вас нічого не буде. Поставки продовольства та інших товарів зупинилися. Люди скуповували все, що залишилося. Місцеві фермера давали муку і олію з того, що у них було, бо люди не могли нічого купити. Полиці магазинів були пусті. Аптеки майже порожні. А потім почали привозити прострочені найгіршої якості продукти рашистів. Наша родини нічого не купувала. Бо люди казали, що то гидота.