Мешканка Станиці згадує: коли пролунали перші залпи гармат, багато хто подумав, що поряд проходять навчання. Але коли з'явилися перші жертви бомбардувань, почали роз'їжджатися хто куди. Зараз багато хто повертається на малу батьківщину, за допомогою благодійників відновлює житло.

У нас все було добре, я працювала, потім пішла на пенсію. Пенсія сплачувалася, покращувалися умови, Станиця була районним центром. У нас проводили фестивалі, весело було. Нормальне життя було, молоді багато, а зараз хутором зробили.

Коли почалася стрілянина, не розуміли, що війна починається, думали, що якісь навчання. А коли почали будинки розбивати, та люди почали гинути, тоді страшно стало, все погано стало.

У мене відкритий льох, якщо до такого потрапить снаряд, там і залишишся. Я у сусідів ховалась, у них льох під будинком. Щоб харчуватися, ставили буржуйки, з цегли викладали тимчасові печі, адже ні газу, ні світла не було. Воду з колодязів носили.

Діти роз'їхалися, зараз рідко бачимося, їм десь треба працювати, а в нас у Станиці роботи немає. Раніше був пенсійний, соцзабез, багато організацій було. Усіх скоротили, молоді немає де працювати, перевели все в Айдар.

Люди в гарячці всі покидали і роз'їхалися хтось до України, хтось до Росії, а зараз дехто повертається додому, ремонт робить. Різні фонди допомагають. Але молоді дуже мало у нас. Хочеться, щоби все припинилося, і Станиця процвітала, як раніше.