Вивезли дітей, щоб не завдавати їм психологічної травми. У 60 років Поліна Миколаївна наважилася виїхати з Донецька і повертатися не планує. Вона змогла облаштуватися на новому місці, але мріє про свій великий будинок, який був раніше.

Фізичних жахів війни я не відчула, хоча це було шість років тому. Були бомбардування – сиділи в підвалі. Цього людина не повинна робити.

У наших районах усе почалося навесні 2014 року, у травні. Хоча ще бойових дій ми не відчували, але чули, що відбувається в Слов’янську. Коли вже звідти перемістилося угруповання в Донецьк, тоді з’явилися блокпости.

У мене діти та внуки, і був одразу намір відвезти дітей, тому що ми чули, що в Слов’янську діти чують і бомбардування, і вибухи, і в підвалах сидять. Не хотілося, щоб наші діти це бачили, щоб не завдати їм психологічної травми. У кінці серпня, коли почалися інтенсивні обстріли, ми сиділи в підвалі та спали в підвалі. Були випадки, що люди гинули від снарядів, і будинки руйнували. Нас це минуло.

Бачила я жахи, коли ми 27 серпня вирішили виїхати. По дорозі бачили вантажівки, що догоряли, добре, що трупів не бачили. Але уява нам підказувала, що машина могла спалахнути з людьми.

Тоді була невідомість, турбота про те, куди відправити дітей. Переїжджати, взагалі, було нікуди. Але ми все-таки переїхали, шукали знімне житло, знімали квартири. Діти до школи пішли. Якогось неприйняття та ставлення негативного було небагато. У деяких випадках говорили, що квартиру донецьким не здають. Я не відчувала дискомфорту, неприйняття та зневаги. Було співчуття, допомога. Я виїхала без агресії, я прийняла, і мене прийняли. Повертатися не планую.

Тим паче, що вже в своєму поважному віці я працюю на двох роботах. Я знайшла себе в цій роботі. Онукам вже шість років, вони, звичайно, мало що пам’ятають. Вони навіть не пам’ятають своїх іграшок, які були там. Мама моя ще жива, вона страждає, сумує за своїм домом.

Ми йдемо до мети, щоб тут оселитися остаточно, щоб у дітей був будинок, такий, як був у нас раніше. Хочу, щоб були здорові й щасливі мої близькі.