«Коли починаю співати, допомагає»

Раніше ми садили на полі, коли чоловік живий був. Тепер не оремо. Усе в бур’яні, нічого немає, залишився один пісок. Посадили картоплю – жодної картоплі не взяла.

Вулиця спорожніла, людей немає. Я одна тут і ось сусід. Магазин близько зате. У мене тільки дочка є. Вона пішла сьогодні за світло платити. Вони окремо живуть.

Мій брат живе в Харцизьку, я його адреси не знаю. У мене троє дітей. Одна дочка тут. Ще син Коля. А третя донька не знаємо, де. У Донецьку лежала, потім сказали нібито в Севастополі. Ми не знаємо.

Коли стріляли сильно, ми у веранді лягли всі. Дуже стріляли. У сина двоє дітей, було два рочки й п’ять років. І діти дуже плакали, боялися. Особливо та, якій п’ять років. А найменша нічого не розуміла. Ми її під себе брали, ховали. Це було в 2014 році, у лютому.

Прокинувся син, на вулицю вийшов і плаче. Я встала, вийшла. Він плаче. «Коля, а що ти плачеш?» – «Мамо, – говорить, – зателефонували, у вас будинок горить, квартира горить». Транспорту немає, поки він знайшов транспорт, «Газель», домовилися. Приїхав він – вже, сказали, що гасити нічого. Із Волновахи приїхала «пожежна», сказали, що нічого гасити, воно все вже згоріло.

Тієї ночі я взагалі не спала. Вони стріляють, я з кутка в куток ховалася в кімнаті. Йде дуже хвилею, як ніби в мене за будинком стріляють. Спочатку строчать ту-ту-ту-ту-ту-ту, потім бах-бах! Вибух був на горбі.

У мене стрес сильний був і мови не було. Я коли полетіла з підвалу, ногу поламала. Зараз важко ходити. Сильно стріляють, сильно. Зараз рідше, але все одно вже страх сильний, тому що стрес сильний був. Мене врятували лікарі. У мене німіло все. Я сама не знала, що в мене. Я не розмовляла зо два тижні. Уколи робили – мова з’явилася. Не знаю, чому так вийшло. Говорити не могла, руками тільки показувала. Рот-то відкривала, а мови звідти не було. Сказали, сильний стрес – мову відібрало.

Я одна в підвалі постійно ховалася. Сусідка то приходила, то немає. А коли сильний вибух через двір йшов, я відкрила двері в підвалі. Хотіла виходити, а в мене в дворі, як град, щось сиплеться. Коли вийшла, ось такими шматками зібрала тут уламки, понесла сусідові. Я тоді сильно перелякалася.

Страх відчуваю. Іноді сама собі й співаю, а іноді сиджу й плачу. Ходити важко. До доньки не ходжу. А син не може приїхати.

Виходжу, сідаю – і все. Ось так і сиджу. Допізна сиджу, до дев’яти сиджу. Частівки співаю, пісні співаю, по-грецьки співаю.

[Співає грецькою мовою].

У нас дуже жалібні пісні.

Ось я тобі кажу:

Дивишся ти до мене,

Ти одягнена в чорне.

Скільки ти не дивись на мене,

Все одно такий же є, який ти був.

Раніше складали й пісні, й частівки грецькі. Це заглушає голову, щоб погані думки не були. Допомагає, коли я співаю. Усе забуваю й сиджу спокійно. А коли я мовчки сиджу, страхи великі – починаю я співати що-небудь.

Приїжджайте, мої дітки, в гості! Я вас завжди прийму й пригощу.