Галина Пугач поділилася не тільки спогадами про війну, а й своїм найбільшим болем – втратою дочки. Все життя кардинально змінилося. Найбільше вона переймається майбутнім своїх онуків.

Ми із чоловіком рік тому поховали доньку. Для мене це найстрашніший біль за весь час. Їй лише 45 років було, цукровий діабет та плюс коронавірус… Її шістнадцятирічна донька вдвох із батьком залишилася. Вони у Щасті живуть. А син зі своєю родиною тут, у Петропавлівці.

Згадую, як ми добре жили до війни, їздили відпочивати. Тоді ще чоловік працював, звісно. І діти спокійно мешкали. А зараз нікуди не поїхати, не піти. Внучка музикою займається, раніше на конкурси з іншими дітьми їздила до Луганська та Харкова. А зараз все закрито.

Зрозуміли ми, що війна йде справжня, коли бахало і все спалахнуло навколо. В нас садиба до річки виходить, а через річку стояли танки. Діти боялися. У доньки на п'ятому поверсі у Щасті квартира. Вони сиділи під під'їздом, боялися до хати підніматися. А ми з чоловіком у підвалі ховалися. Тоді ми зрозуміли, наскільки це страшно.

А зараз знову бахає у Станиці Луганській, не дуже далеко від нас – чутно. А у нас волосся дибки піднімається, бо це страшно. Небезпека стала, адже Старий Айдар від нас за шість кілометрів. Там теж недавно обстріл був. Дітей шкода, бояться з дому вийти.

Мій син на станції працює, а її чи то обстрілюють, чи то вугілля немає. І робота відповідно, то є, то немає. Це все на зарплаті позначається, а в нього син студент. На зиму нам зять трохи дров привіз пічку топити, дорого газом.

Гуманітарну допомогу ми отримували лише від Ріната Ахметова. У мене друга група інвалідності, а чоловік за віком отримував. Ця допомога для нас була дуже важливою. Дякую, ми були дуже задоволені. Ми в той час і пачці солі були раді. А тут така підтримка, допомога хороша. І крупи, і цукор, і олія... Усі давали.

Я мрію, щоби ніде не стріляли, щоб діти нічого не боялися. Ще – щоби ціни не зростали і рівень життя у нас піднявся.