У перший же обстріл у Миколи Пугача у дворі згорів сарай. Довелося гасити, як би страшно не було це робити під осколками, що летять. Відновлювати будівництво самотужки пенсіонеру було нелегко. Тепер він щоразу прислухається: чи не наближається канонада до селища.

До війни нам добре жилося, був достаток у всьому. Будинок опалювали газом, а не дровами. На лічильник навіть не дивилися. Харчування – будь ласка. Було чудово. А потім все пішло шкереберть. Почалися обстріли. Війна була. Танки за річкою стояли. У нас сарай згорів, гасили його. Верх весь згорів, стіни лишилися. Ми його відновили. Щось я робив, щось люди, яких я наймав.

Може, комусь і не дуже дісталося, а мені сильно, я ж тут на околиці. Тремтіли шибки в хаті і сарай згорів. Навіть коли на городі картоплю копав, знаходив уламки сантиметрів по десять. У сусідів сарай шифером покритий, то по ньому уламки цок-цок!

Тоді нам ще й пенсію не сплачували. Трохи було в нас грошей, на них купували продукти, порошок. А потім почали допомогу давати Фонд Ріната Ахметова та Червоний Хрест. Продукти там були, це добре. Ми їли і каші, і вермішель, і олію, і цукор.

Зараз хоч і тихіше стало, а все одно обстріл іде. Тиждень тому Станицю Луганську обстріляли. Нас це, звичайно, трохи хвилювало. Неприємно, що гухало все сильніше. Я вже думав, що знову сюди дійде. Але потім трохи затихло.

Мрію, щоб припинилася ця канонада, і якщо не я, щоб онуки жили вільно і могли пересуватися, куди захочуть.