Під час обстрілів у селі було дуже страшно, тому Дмитро з мамою і братом виїхали, а батько залишився вдома на хазяйстві

У нас була звичайна сім’я, жили собі спокійно. Я, брат, мама, папа жили в селі Тарасівка. Мені 17 років.

Я спав, мені мама каже: «Війна почалася». Я прокинувся – танки їдуть руські прямо в нас по греблі. 

Вибухи шокували, «Гради», артилерія – все це, коли прилітало, мене шокувало. Просто був постійний страх.

Газу не було, води також, у нас криниця. А гуманітарна допомога у нас була. У нас є підприємець, і він роздавав продукти.

Коли вже не було ніякої інфраструктури в селі, не було магазинів, зв’язку, треба було їхати. Не хотілося покидати рідний дім, незрозуміло було, що робити.

Найважче було знайти людину, яка вивезе. Багато в кого свої сім’ї: хто візьме, а хто й не візьме, аби по дорозі нічого не трапилося.

Наша сім’я розлучилася. Ми в Запоріжжі, бо недалеко від дому. Батько у нас залишився в селі. Він дивиться за хатою, за господарством.

Я думаю, війна до зими закінчиться.

Думаю, добре все в мене буде. Буду працювати, підтримувати сім’ю, все буде добре.