Ми живемо в Баштанському районі, у селі Павлівка. Мене в лікарні війна застала, я захворіла на короновірус. І мене вже лікар виписав додому, аж приходить санітарочка і каже: «Почалася війна». Я їй не повірила, а вона сказала, що Україну вже бомблять. Я почала дзвонити додому. Кажу діду: «Швидко приїжджай до мене! Тут у лікарні такий переполох! Кажуть, що війна». 

Ми приїхали додому, а там вже був такий ажіотаж! У магазині все розкупили, не було ні борошна, ні круп, ні води. Ми з дідом залишилися без нічого. Та в нас і грошей уже не було, усі «зжер» мій коронавірус. Що було дома, те і їли помаленьку без хліба. Так і вижили.

Коли в нас були бойові дії, то дід двічі хворів. Возили аж у Херсон у лікарню, бо тут у нас не було лікарів. Наймали машину. Відвезли нас туди й назад за дві тисячі. Правда, лікарі були хороші: оглянули, призначення зробили. Але ж ліків-то в нас нема! Прийшли в Снігурівці на базар, там продавали вже російські препарати. Отак ми діда й врятували. 

А коли вже приїхали наші солдати, то почали нам давати гуманітарку. Зараз у нас їжі повно. Єдине, ми боїмося, що взимку не буде чим топити. Вугілля нема. Дров нам, правда, трохи дали. Давали нам від Фонду Ріната Ахметова коробку харчів, і мийні засоби там були. Ми дуже вдячні!

Я не могла спати, бо сильно боялася. Дід казав: «Не бійся, у нас же тут є солдати». А я й зараз боюся. У нас тут була така біда, коли вбило на Великдень двох дітей. Ми це перенесли важко і боялися спати. Але нас заспокоїли, і ми залишилися. А взагалі відразу хотіли тікати до дітей у Польщу. Дочка давно нас гукала. Але в нас хазяйство, курочки були, качечки, собачка. На кого ми їх залишимо? 

Хай би війна вже скоріше закінчилася, щоб ми спокійно ходили по своїй землі! Нікуди не ходимо, нічого не бачимо. Сидимо, чекаємо миру – і все. Нам діти допомагають. Будемо чекати кращого життя.