Байдакова Юлія Степанівна, викладач Первомайського ліцею №3 "Успіх" Первомайської міської ради Харківської області

Конкурс есе "Війна. Моя історія"

МИР. Ми так звикли до цього такого короткого слова. Короткого за довжиною, але таким ємним за змістом. І раптом 24 лютого, як грім серед ясного неба, вранці дзвінок від доньки з Харкова: «Мамочко, нас бомблять!» І світ перевернувся…і час ніби зупинився… ЯК? Як таке може бути? Зараз у XXI столітті… Шукати відповіді на ці питання не було часу. Треба було рятувати доньку, онуку. Важкою далася дорога до нас, батьків, хоча їхати всього якихось 80 км. Багато людей тікало, дороги заповнені, але доїхали. А далі зійшлися в одну квартиру чотири покоління жінок і один чоловік. Було нас восьмеро та ще наша Бонька, наша собачка… Телевізор не вимикався. Телефони звучали щохвилинно.

Новини одна жахливіша іншої. Страх, відчай, паніка… Часто телефонували всім знайомим в окрузі: «Як у вас?» По кілька разів на день ховалися в підвал, який самі налагодили.

В сирому, холодному приміщенні сиділи і вдень, і вночі. Ховалися до того часу, поки онука одного разу, коли дідусь ніс її з підвалу на руках, не сказала: «Дідусю, я не хочу більше бути в підвалі». Стало питання: треба кудись тікати. Тікати… з рідного гніздечка, де народилася наша родина, наша донечка, онука… Але був страх. Страх за їхнє життя… не за своє… І ми поїхали. Довелося три тижні чекати відкриття візи до Великобританії. Чекали в Польщі. Добрі люди дали притулок. А потім літак до Лондона. Не на екскурсію, не за покупками, а задля збереження життя. Чужа країна, знання англійської мови нуль. І ось тут наше життя ніби вимкнули, як лампочку, ніби закрили на замок. І почалося існування… Ранок. Робота. Інтернет. Вечір. Ніч в телефоні. Ранок. Переживання цілодобове… Адже дома залишився чоловік, рідні, домівка… Робота рятувала. Діти в класі не давали розслабитися. А на вихідних – робота в отелі. Професії не суміжні: учитель та прибиральниця. Але я не соромилася роботи гувернантки. Я вдячна за те, що прийняли, за прекрасне ставлення до нас, українців, за допомогу та підтримку. Минали дні і ночі… Пройшло півтора роки.

На душі щемко, серце болить і в прямому, і в переносному значенні. А додому хочеться!!! Не було вечора, коли б, лягаючи спати, я не молилася.

Дякувала Богові за те, що дома всі живі, житло ціле. І просила…Просила дати сили, терпіння та наснаги. Просила для наших воїнів, які боронять країну, захищають нас. Просила здоров’я для нашого Президента, Головнокомандувача Збройних сил України та всіх, хто наближає мир через нашу перемогу. А потім стало нестерпно. І ми з донькою та онукою зібралися додому. Приїхали. І впали, цілуючи, на рідну землю. Тепер я дома. І знову страшно…але я дома! Дома і стіни допомагають. Вчу дітей. Мрію про МИР. Наближаємо Перемогу разом!