Лазарєв Микита

10-А клас, Бердянський ліцей №11 «Світозар»

Вчитель, що надихнув на написання есе: Горошко Ніна Петрівна

Конкурс есе "Війна. Моя історія"

Прокинувся о четвертій. Вибух. Сон? Ні... Війна.

Чи можливо у 15 років, які прожив радісно, натхненно, з мріями про майбутнє, з планами не на завтра, а на роки вперед, в одну мить втратити все, delete все задумане??? Повернутися на кілометри часу назад...

Рюкзак з найнеобхіднішим, консерви, вода, дитяче харчування та підгузки для меншого брата.

Малий не спить, постійно плаче. Мама також. Мені не можна, потрібно триматись, я за старшого.

Вітчим військовий, уже в Маріуполі.

Бентежать закриті ковдрами вікна після заходу сонця, літаки над будинком, чужа військова техніка по моїй вулиці. Комендантська година. Сон на підлозі, подалі від вікна. Страх. Страх за малого, родину, кішку. Окупація. Відчуття безвиходу. Паніка.

Пам’яте моя, дякую, що не все зберегла. За півтора роки після пройденого залишила основне... Але на все життя закарбувала в голові найдовші 12 годин у житті. 12 жахливих годин. Виїзд з окупації. 250 км/12 год. - гарна математика. Заміновані дороги, степи, ліси – страшна географія.

Танки з націленим на тебе дулом – жахлива основа життя. Сприймати це спокійно не навчишся в жодній школі. Ніде й ніколи.

Запоріжжя. Воля. Хлопець приблизно років двадцяти. У нашій формі!!! У нашій!!! Рідною мовою - “Все добре! Ви вдома!” Сльози. Бажання обійняти хлопця та весь світ! Вибралися. Живі. Рівень пройдено...

У безпеці. Умовно. У свідомості, ще немає того відчуття, що потрібно починати все заново. Але цінність того життя, Богом знову подарованого, зросла в мільйони разів. Любов до світу звелось до безкінечності.

Як Ви там? Мої друзі, хлопці, дівчата, які залишилися? Чому все так? Обставини? Вибір? Безліч питань. Головне, щоб живі... Дуже важко жити спокійно, усвідомлюючи ,що в безпеці не всі. Їх дуже багато... Усвідомлюючи , що за наше життя, нашу свободу, майбутнє, щосекунди продовжується боротьба. І це вже не гра у “компі”. Це життя людей, людей-супергероїв, справжніх, у нашій формі.

Перед ними низько схиляю голову, на колінах, з вдячністю. І тепер тільки одна мета - прожити життя гідно, бо за нього багато хто віддав своє.

Безперечна мотивація. По-іншому бути не може!