Мені 59 років, сім’ї немає. Виникла проблема, ногу відрізали, і жінка пішла давно вже. Живу з мамою в селі. До нас 12 березня росіяни зайшли і були тут 12 днів. Приходили, все перевіряли, цікавились, де ногу втратив. Мати сказала, що я її втратив ще у 2013 році через хворобу.

Війна, страх. Нам люди допомагають. Завдяки людям, слава Богу, все нормально. Коли росіяни були, ми тут сиділи без світла, без нічого. А коли вони пішли й хлопці наші зайшли, то в перший день воду дали, генератор підключили, світло швиденько зробили. 

Ми евакуювались, коли росіяни вже пішли. А поки вони були два тижні, ми перебували в селі, бо зять не міг приїхати. Зять з Інгульця їхав у той день, як вони зайшли до нас, і віз нам продукти, воду. Його зупинили кілометрів за п’ять від нашого села українські військові і кажуть: «Куди ти їдеш? Там сепаратисти стоять», і повернули його. 

Ми завдяки сусідам вижили. Потім, як наші вже зайшли, зять приїхав машиною з Інгульця і забрав нас. 

Ми інваліди: у мене ноги немає, а мати не ходить уже 10 років через хворобу. Зять зробив їй візок на колесах, і так вона по хаті пересувається. А мені держава дає і кімнатний візок, і вуличний, механічний. Зараз лікарі військові приходять і оглядають нас. 

Коли недалеко від нас гупає, наче й не страшно. Тяжко. Чекаємо тільки одного: щоб вигнали їх. Я думаю, до весни війна повинна закінчитись. Але хотілося б раніше. Багато людей страждає, багато виїжджає. Держава допомагає непогано.