Мені 46 років. Є чоловік та троє дітей. Старшій доньці вже 20 років, вона окремо мешкає. З нами – двоє хлопчиків. Я ніде не працюю - доглядаю старшого сина-інваліда. 24 лютого збирала дітей у школу. Прийшов кум і сказав, що вчителька зателефонувала і сказала, що почалася війна. Я одразу йому не повірила, а потім уже почула та побачила, як у бік Кривого Рогу ракета летіла. Тоді повірила.

Ми півтора місяця там були без світла, без газу, і води не було.  Там, де я жила, колодязь розвалений був, то ми набирали воду і не дуже накупувалися, а лише обмивались і прали. У кого що було - все докупи зносили. Вогнища робили і варили на них. 

Я в Кривому Розі з 23 квітня, і досі шокована тим, що в наше Високопілля могла прийти війна. Хоча і світло в нас є, і воду вже підключають. Дочка моя з чоловіком - там, у свекрухи, а в мене досі цей шок не проходить. 

Я думала, нас омине - в нас селище не дуже примітне. Ніяких військових об’єктів чи важливої інфраструктури у нас немає, але росіяни до нас зайшли. 

Приїхав зять і сказав, щоб терміново збирались і виходили. Ми 23 квітня вийшли о дев’ятій ранку. Я дітей бігом зібрала - що встигли, те схопили, та й пішли. Головне - документи забрали. На блокпостах окупанти нам казали, що ми нікуди від них не дінемось, не сховаємось - усе одно нас знайдуть. Це молодий російський військовий нам казав, а старший просто побажав удачі, і все. Найбільше ті, хто виходив, боялися, щоб у спину не почали стріляти. Уже як повернули ближче до Зеленодольська, то трошки заспокоїлись. 

У нас вдома були троє котиків і троє собачок. Ми просто відпустили собак. І господарство було: ми курей відпустили і пішли. 

Найбільше додому хочеться, особливо після того, як звільнили наше селище. Переповнюють емоції і хочеться додому. Сподіваюсь, що скоро потрапимо у свій дім.

Думаю, що війна закінчиться до весни або до літа. А може, мені просто так хочеться. Відбудуємо те, що росіяни нам залишили. Наведемо лад, відбудуємо все заради дітей - і будемо жити далі. Головне – щоб більше не зайшли росіяни до нас.