Я з Луганської області, з міста Привілля. Пропрацював я все життя на шахті, під землею. До війни нормально жив. 

Це було неочікувано. Зранку почали бомбити і Рубіжне, і Привілля. Коли сиділи під обстрілами, то страшно, звісно, було. Ми спочатку бігали, ховалися. У нас була вода, а якщо не було, то я на тачці їздив набирати. Їжа була, у нас свої городи, картопля. Я й кролів тримав. 

Моя жінка паралізована вже четвертий рік. Якби був сам, то, може, і не тікав би. А з жінкою дуже важко десь ховатися, у підвал спускатися. До того ж, їй щодня потрібно давати ліки. 

Я вже й не пам’ятаю, коли ми виїхали. Нас почали обстрілювати сильно. Жінка навіть із підвалу не виходила. Ми тікали від війни разом зі сватами. Зараз - у Павлограді. Тут у магазинах усе є, пенсію поки дають, то можна жити.

Я не знаю, чи вдома в нас щось залишилося… Не знаю нічого.