Проживаю я в Лебедині Сумської області. Мені 59 років. До війни жили нормально. Що ми їм поганого зробили? Незрозуміло.

Дуже тяжким мені запам'ятався перший день війни. Були неочікувані вибухи, люди були налякані. Місто наче вимерло. Тяжко було. З медикаментами і з хлібом була проблема. Я шукав, де його можна купити. Були великі черги. 

Шокувало те, як росіяни жорстоко вчиняють із мирним населенням. Навіть зі старих людей знущаються росіяни. наші діти перелякані. У мене онучка є - за неї дуже переживаю. 

А ще страшно, скільки наших молодих бійців загинуло. Хочеться, щоб швидше війна закінчилася, і було мирне небо. До війни моя мама померла, сестри померли. А племінниця в село виїхала на цей період. Я з рідної території не поїду. У мене робота тут, я стежив за порядком. 

Мені долати стрес просто – роботою і розмовами з колегами. А коли вдома, то чекаю на мир. Хай би хоч завтра війна скінчилася, щоб не гинуло мирне населення, яке ні за що страждає. Завжди було так, що  Україна і Росія – нерозлучні сестри. А тепер що Росія робить? Вона дуже жорстоко вчиняє з українцями. 

Вірю, що у майбутньому небо буде мирним, люди почуватимуться вільними, діти нарешті будуть всміхатися, люди стануть дружнішими.