Мені 72 роки, я на пенсії. До війни було не те, що зараз. Ми пережили такі пристрасті у війну, що згадувати страшно. Були руйнування, наші свати дуже постраждали. Ми дуже хвилювалися після того, як почалася війна. Тепер дуже хворіємо. У мене болять коліна. Користуюсь пігулками, мазями, лежала в лікарні.

Коли вперше влучили в селище, ми думали, що це вже кінець

Коли почалися перші обстріли, ми злякалися. Не думали, що все так затягнеться. Ми чекали, що все зміниться, а виявилось, що надовго. Чуємо постріли досі. Спочатку сиділи в підвалах, потім почали ховатися у квартирах. Коли були бомбардування, в мене посипалися вікна.

Коли вперше влучили по селищу, було страшно, моторошно. Ми думали, що це кінець. У нас у квартирі тільки два вікна розбилося, але в багатьох посипалися шибки.

Наразі немає можливості сходити навіть на цвинтар. Коли помер брат, ми не змогли поїхати на поховання, тому що був закритий блокпост. Тут на цвинтарі похована мати чоловіка, але також усе перекрито та не пускають. Ми можемо з’їздити лише до Артемівська [тепер Бахмут].

Мріємо, щоб не було війни, щоби все заспокоїлося.