Вікторія Віталіївна з чоловіком і сином пішки вийшла з Маріуполя. Йдучи вулицями міста, вони бачили зруйновані будинки й трупи. Побачене і пережите досі не дає Вікторії спокою

Мені 42 роки. Я народилася в Маріуполі. Всі мої родичі теж із Маріуполя, більшість із них працювали на Азовсталі. Сина я народила в Костянтинівці і потім повернулася з ним у Маріуполь.

Наш будинок першим потрапив під обстріл, квартира стала непридатною для життя. Ми залишилися без газу, світла та води. З початку війни ми пробули в Маріуполі сорок днів. Батьки жили в приватному будинку. У них було пічне опалення, тому ми ходили до них поїсти гарячого. Воду набирали з джерела. Обстріли відбувалися цілодобово. Підвалу в нас не було, тож ми ховались між стінами. У сусідів загинув батько, його поховали на городі. Син отримав поранення. Зятя сильно посікло.

Коли ми йшли на перехід, бачили на вулиці тіла загиблих, також бачили, як горів відділок поліції. А зворотний шлях ми ледве подолали, бо з літаків бомбили Лівобережну районну адміністрацію. На шостій ділянці був розбитий дитячий садочок та всі житлові будинки. Російські літаки бомбили Успенівку – горіли будинки. Із одного з них змогли дістати дитину й поранену матір,  дідусь і бабуся загинули.

П’ятого квітня ми з чоловіком і сином вирішили пішки виходити з міста. Батьки і мій брат пішли раніше в бік Росії. Вони залишились у Первомайському, в приватному будинку мого брата. Далі про їхню долю я нічого не знаю. Нам пощастило, що були залишки старого мосту. Хотіли йти в Бердянськ, бо дізналися, що звідти відбувається евакуація, але нас не пустили російські військові, тому пішли на трасу, що веде на Запоріжжя.

Ми йшли пішки через місто і бачили, що його фактично зрівняли з землею. Це жахливо.

Маріуполь повністю зруйнований, його вулиці всіяні тілами.

Нас дуже вразила допомога від центру. Ми самі не звертались. Підприємство чоловіка переїхало до Львова, а сина перевели в університет в Київ. Представники центру знайшли нас та опікуються нами.

У нас не лишилося нічого. Життя розпочинаємо знову. Син навчається, чоловік працює. Інколи повертаються проблеми зі здоров’ям. Коли ми виходили з Маріуполя, втратили третину ваги. При моєму зрості 175 см вага складає 40 кг, тому що їсти практично не було чого. І зараз іноді їсти не можу - організм не сприймає. І сплю погано. Інколи, як бачу у Вінниці будинки, схожі на маріупольські, одразу все згадую.  

Будемо жити. Ми вийшли, а багато людей загинуло. Нас звідти вищі сили вивели, тож будемо жити.