Посохова Аліна, вчитель, Комунальний заклад "Лиманський ліцей" Слобожанської селищної ради Чугуївського району Харківської області

«1000 днів війни. Мій шлях»

24.02.22

Близько 05:00 ранку пролунав телефонний дзвінок. Чоловік підхопився та швидко вийшов із кімнати. Щось сталося.

Телефонні дзвінки на світанку рідко приносять гарні новини.

Серце несамовито закалатало. Ті кілька хвилин його відсутності здалися вічністю. Зайшов. «Збирайся, візьми всі необхідні речі для життя на перший час. Поїдете в Полтаву». «Що сталося? Які речі? Яка Полтава?» «Війна. Харків під обстрілом». Після першого слова я вже нічого не чула. У вухах стояло одне довге «пі». Звук апарату, коли зупиняється серце.

Тоді й зупинилося моє життя. Чоловік знову вийшов, почав комусь телефонувати. Я піднялась із ліжка. Вся тремтіла. Не від холоду.

Чомусь захотілося підійти до вікна. Відчинила. Знадвору повіяло страхом і тривогою, хоча зазвичай світанок приносить спокій і умиротворення. Але не цього разу. Десь далеко було чутно звуки важкої техніки, гавкали собаки... Що тепер буде?

«Найближчим часом усе повинно вирішитись, – ніби почув мої думки чоловік, – мене викликають на роботу. Збирайся, буди доньку. Я відвезу вас до твоїх батьків. Побудете з ними, мені так спокійніше буде».

06:00 ранку. Приїхали до батьків. Вони дивилися новини. В хаті стояла моторошна тиша.

О 07:00 попрощалася з чоловіком. По телевізору показують страшні кадри: вибухи, хаос на вокзалах, черги у військкомати, на дорогах страшні затори. Обговорили план подальших дій та від’їзд до родичів. Перебрали всі «за» та «проти». Вирішили почекати. Але чого? Й самі не знали...

Почало смеркати. Радісних новин немає. Телевізор ще не вимикався. Поговорила з чоловіком. Стало легше. Заспокоюю доньку, що все буде добре.

Майже північ. Потрібно лягати спати. Не можу. Підписалася на різні телеграм-канали. Читала майже всю ніч. Заснула під ранок.

25.02.22

Перша думка, коли розплющила очі, – наснилось. Стеля будинку батьків. Таки не сон, а реальність. Досі важко усвідомити, що пройшла доба з початку повномасштабного вторгнення.

26.02.22

Таке враження, ніби хтось натиснув клавіші «копіювати» – «вставити». Третій день такий як другий, а другий – такий як перший.

Увечері довелося ховатися від вибухів у льох. У мене було коронне  місце – на горі картоплі. Хоч і вимостили мені його м’якими ковдрами, сидіти було незручно. Тиснуло в живіт, довелося сидіти напівлежачи, щоб не зашкодити малюкові. Дев’ятий місяць як-не-як.

Невістка (дружина мого брата, який у цей час був на службі) однією рукою тримала шестимісячного сина, притискаючи його до себе, а іншою – торбу з термосом, пляшечкою та сумішшю. Через годину всі почали мерзнути. Почувся гул літака. Завмерли. Пронесло. Полетів далі.

27.02.22

Чоловік повернувся додому з моїм братом. Ми досі в батьків. Опівдні підірвали стратегічний міст, який вів на Харків.  З боку Балаклії постійно лунали вибухи. Дороги немає, тепер виїхати неможливо.

Магазини спустошені, державні заклади, в тому числі лікарні, не працюють. Кадри страшного фільму.

Говорили про те, що робити на випадок початку пологів. Моя мати готова була приймати їх удома, але я про таке навіть думати не хотіла. Чоловік почав телефонувати всім місцевим лікарям, які не виїхали, щоб домовитися з ними про допомогу...

Поїхали перевірити свій будинок, чи не став він жертвою мародерів. Увійшли всередину. Дім не дихав. Не було тепер у ньому ні тепла, ні затишку.

Все лишилося на місцях 24 лютого. Орхідеї, які бурхливо квітли напередодні, опустили свої голови. Врешті, як і всі ми. Я зайшла в кімнату майбутнього малюка. Там стояли вже наготовлені сумки в пологовий. На дверцятах шафи висів випрасуваний святковий одяг для всієї сім’ї на виписку.

Клубок піднявся до горла. На очах з’явились сльози. Не так усе мало б бути...

Сутеніло. «Слухай, це ж сьогодні 27, а завтра 28». «І?» – не зрозумів мене чоловік. «Ну дивись, у тебе день народження 21 числа, в мене – 7. 21+7=28. Двадцять восьмого травня народилася наша донька.

Уяви, якщо малюк з’явиться на світ завтра? Як символічно буде».

Вечір. У батьківській хаті одні жінки. Чоловіки організували загони з місцевих жителів, щоб збудувати блокпости-укріплення на випадок наступу росіян на наше село, та влаштовували нічні чергування, щоб вичисляти можливі ДРГ та ворожі дрони. Люди об’єдналися для захисту малої й великої Батьківщини.  

20:46. ПОЧАЛОСЯ. Було прийнято рішення їхати в Балаклію. Якби можна було поставити тут емоджі, це був би емотикон крику. Бо їхати в Балаклію означало їхати назустріч ворогу.

Брат за кермом. Я на передньому сидінні, чоловік позаду. Комендантська година. Скрізь суцільна темрява. Світломаскування. Їхати до лікарні 30 км. За весь цей час на дорозі не було жодної машини, не кажучи вже про людей.

Всі поховалися. «Таки 28 число», – з усмішкою кажу чоловікові.

«Чого ви сюди приїхали? В нас вибило майже всі вікна, бахкає постійно, тривога не припиняє волати. Їдьте в Харків!» – «привітно» зустріла нас санітарка. «Який Харків? Міст підірвали, дороги немає. Куди їхати? Не вдома ж народжувати?» Пустили. Відділення порожнє. Всі в підвалі. На вулиці не припинялися вибухи.

28.02.2022

Друга година ночі. Забігла злякана санітарка. «Швидше вдягай чоботи, куртку, йдемо в укриття через подвір’я. Сказали, зараз почнуть обстрілювати місто».

В підвалі я була вперше. Це був довгий коридор. Павутиння, цвіль, протяги. Біля стін уряд стояли ліжка. Наприкінці цього «коридору» висіла ширма. Як потім з’ясувалося, за нею лежали хворі з терапевтичного відділення. Звідти доносилися звуки кашлю та стогони людей похилого віку. У відділенні пологового були породіллі зі своїми чоловіками та новонародженими дітьми, двоє представників медичного персоналу, а також звичайні перехожі, які прийшли ховатися від вибухів.

На другому від входу ліжку сидів чоловік.  Його попросили поступитися. Я прилягла, зігнулася клубочком, бо біль уже був нестерпним, прикусила губу й заплющила очі. В голові було одне: «Швидше б...».

05:45 ранку. Кричить. «Слава Богу, дихає», – моя перша думка. «Хлопчик. Сьогодні одні хлопчики народжуються. Символічно. Війна. Як назвете?» «Богданом». Не вірю. Вдруге мама. Син. Дарований Богом. Момент катарсису перервав вибух на вулиці.

Знову підвал. Проте тепер із компаньйоном. Моїм маленьким захисником, моєю другою зіркою у Всесвіті. Розглядаю кожну його рису. Притуляю до себе, щоб уберегти від протягів та очей немилих бабусь на сусідньому ліжку.

Дев’ята ранку. Прийшла новенька медсестра, яка постійно плакала. Обговорювала з колегами жахи, які відбувались у місті. Комусь «прилетіло» у квартиру, комусь вибило вікна, а в когось упав балкон. Плач цієї жінки періодично перебивали крики новонароджених. Краєм вуха почула, що росіяни окупували села перед Балаклією. Рухаються сюди.

01.03.2022

Ранок. Дозволили їхати додому. Телефоную чоловікові й починаю збиратися. «Кому потрібно повідомити про від’їзд?» – спитала я в медсестри. «Нікому. Тікайте звідси, доки є можливість».

У машині. Їдемо додому! «Потрібно заправити повний бак, бо в наших заправках уже бензину немає». Черга на заправці величезна. Водії, побачивши новонароджену дитину, пропустили нас. Неймовірні люди. Я подивилася в дзеркало. Вперше за останні два дні. Втомлене лице ніби взялося зморшками, скуйовджене волосся, окуляри, бо лінзи незручно було вдягати.

Вигляд такий, що без сліз не глянеш. Опустила очі. На голі ноги були взуті високі похідні чоботи.

Святковий одяг – сіра нічна сорочка, в якій народжувала, із плямами крові, поверх – зимова куртка. А випрасувані святкові речі так і лишилися висіти на шафі.

Заправилися. Поїхали. В нове життя.

P.S. Через кілька годин після нашого від’їзду в Балаклію ввійшли російські війська. Проте за офіційними даними це відбулося 2 березня.

1000 день війни

Те, що на початку здавалось триватиме кілька днів, триває вже третій рік. Усі, хто лишився в Україні, прийняли реальність і звикли до неї.

Та рано чи пізно це жахіття закінчиться. Політики сядуть за стіл переговорів, підпишуть угоди, і життя почне повертатися. Пройде час. Для багатьох ця війна стане лише сторінкою з підручника історії або темою для розмов. Люди забудуть про руйнування, страх, біль і сльози, будуватимуть нові міста та плани на майбутнє. Але ті, хто втратив своїх близьких, не зможуть забути. Я теж. Син не дасть.

Війна може завершитися для держав, але не для скалічених сердець.