Черниця Ганна, 10 клас, Одеський ліцей №44

Вчитель, що надихнув на написання есе - Черниця Марина Миколаївна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Люблю цей день, бо він завжди насичений яскравими подіями та щасливими моментами, це день мого народження 22 лютого! Мені виповнилось цілих 13 років! Друзі в рідному ліцеї вітали обіймами, посмішками, солодощами, кульками.

Я гадки не мала тоді, що завтра з деякими з них попрощаюсь надовго.

Ранок 24 лютого 2022 року увірвався в мою душу, в мою родину, в мою Одесу гучними вибухами та червоними спалахами в небі. Війна? Війна!!! Війна… Всього одне слово. Але скільки болю, гіркоти, самотності і смерті несе в собі це слово! Війна – це породження зла… Людського зла… Війна – це не тільки минуле людства, це тепер і його сьогодення... На жаль, і моє покоління українців знає, що таке війна.

Раніше, лише зі сторінок підручника історії ми дізнавались про війну, про її наслідки, а вже сьогодні вона прийшла у наш дім. Це слово асоціюється з чорним кольором та болем, стражданнями, втратами, з чимось божевільним, жорстоким та неприродним.

Життя моєї родини назавжди змінилось. Спокійні та безтурботні дні мого дитинства залишилися далеко в минулому, відбулось якесь миттєве дорослішання. Я чула, як батьки передзвонювалися з рідними з Маріуполя та вмовляли виїжджати їх в безпечне місто.

Потім зник зв’язок і хвилювання переросло в паніку.

Я завжди чекала з нетерпінням на літні канікули, адже знала, що проведу їх у бабусі з дідусем в Донецькій області. Велика Новосілка – мальовниче селище з дивовижними краєвидами, смачними національними стравами, гостинними мешканцями та колоритними історіями, які так натхненно розповідав мій дідусь.

Він був закоханий в рідне село, в його людей та не одне покоління дітей, яких вчив не тільки наукам, а й любові до життя у всіх його проявах. Тоді ми не розуміли, чому дідусь завжди повторював: «Головне, щоб не було війни».

В це селище, як і в життя мого дідуся, війна прийшла вже вдруге. В голові не вкладалося, як ці літні люди можуть жити без тепла та світла, води та їжі під постійними обстрілами, рятуючись в підвалі свого будинку. «Я цей дім побудував, це моя фортеця і вона врятує нас», – постійно заспокоював дідусь.

В той момент ніхто з рідних не розумів, що дім неможливо закрити руками від авіації та ракет. Потім зник зв’язок… І знов паніка... Моя родина божеволіла від безвиході та невідомості.

Людина – цілий Всесвіт! Багатство кожної держави – це її люди. Вони своєю творчістю, справами, відданістю зміцнюють її авторитет. Кожен українець робить конкретний внесок в становлення та розвиток держави, працюючи на її добробут. Тільки так можна зараз довести свої справжні патріотичні почуття.

Вороги, які називались нашими братами, сьогодні вбивають мирних людей, наш цвіт нації, який назавжди залишиться в нашій історії героями. Нас українців просто, цинічно і відверто вбивають!

Посмішку на обличчі батьків я побачила вперше за два місяці війни, коли всіх рідних з Донецької області привезли відважні волонтери. Я добре пам’ятаю цей день, тому що ми всі, начебто, затамували подих, молячись Богу. Виїжджати треба було вранці, поки не почались обстріли. Та ворог не залишив мирному населенню жодного шансу на порятунок, підірвавши напередодні всі мости.

А ще пам’ятаю той довгоочікуваний телефонний дзвінок, який мелодією розрізав тишу в кімнаті: «Ми в безпечній зоні! Виїхали!»

Моє гостинне місто прихистило багато людей з різних куточків нашої пораненої країни, хоча теж дуже часто небо над сонячною Одесою здригається від вибухів та серце здригається від новин, іноді зовсім жахливих.

Це нескінченна стрічка горя… Ми мусимо пам’ятати… Завжди… Ми мусимо не дозволяти собі щоденні новини гортати як звичайні. 

Сьогодні українці об'єднані як ніколи, бо покірно мовчати не вміють. Кожен українець на своєму фронті самовіддано воює за свою країну, як ЗСУ, так і волонтер, лікар, учитель і учень.

Я вірю, що скоро закінчиться війна, і знову ми повернемось у ліцей, і знову зустрінемось зі своїми вчителями, однокласниками, друзями і все у нас – загартованого війною покоління українців, буде добре,…

Впевнена, що наша незламна нація доведе світові, що в Україні живуть найкращі люди! Вірю, що моя країна, як Фенікс, підніметься з попелу та розправить свої крила у вільнім польоті в щасливе майбуття!