Дєдкова Єлизавета, 9 клас, Комунальний заклад загальної середньої освіти "Луцький ліцей №23 Луцької міської ради"

Вчитель, що надихнув на написання есе - Приймачук Тетяна Віталіївна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Тисяча днів війни – це не просто цифра, це реальність, яку багато українців переживають щодня. Це тисяча днів, які змінили життя мільйонів людей, змінили мене, моє розуміння світу та мої дії. Війна приходить раптово і забирає з собою спокій, впевненість у завтрашньому дні та безпеку. Кожен із нас переживає цей період по-своєму, але війна змінює всіх. Ці дні стали символом боротьби, стійкості та єдності, і вони сформували мій особистий план дій у цей складний час.

На початку війни я відчувала страх, нерозуміння того, що відбувається і що чекає у майбутньому. Невизначеність тиснула на мене кожного дня.

Кожен звук сирени чи вибух здавався ближчим і небезпечнішим. Це було важко сприйняти: як світ, у якому я жила до цього, міг змінитися настільки радикально за такий короткий час? Проте час змушує звикати навіть до найбільш шокуючих змін. Тисяча днів війни навчили мене не лише виживати, але й боротися. На початку це був внутрішній бій – з моїми страхами, тривогами та невпевненістю. Але з часом я усвідомила, що маю силу бути корисною не лише для себе, але й для інших.

Війна зробила мене більш відповідальною і згуртованою з тими, хто оточує.

Щодня, дізнаючись із повідомлень про бої, руйнування та втрати, я зрозуміла, що важливо не залишатися осторонь, а діяти. Це можуть бути невеликі,  але важливі кроки, спрямовані на підтримку наших захисників, постраждалих і на відновлення країни. Моєю першою дією стало волонтерство.  Кожен день був наповнений новими завданнями: збір гуманітарної допомоги, підтримка тих, хто залишився без домівок, організація допомоги захисникам.

Це стало для мене важливим кроком, адже допомога іншим відволікала від власних страхів та давала відчуття, що я роблю щось значуще.

Проте війна – це не лише боротьба на фронті, це також внутрішня боротьба кожної людини. Перший рік був найважчим: адаптація до нової реальності, постійні тривоги і невизначеність майбутнього виснажували морально. Були моменти відчаю, коли здавалось, що світ розпадається на частини, і немає на що сподіватись. Але поруч завжди були люди, які підтримували, надихали і допомагали знайти сили рухатись далі.

У перші дні війни все відбувалося дуже швидко й хаотично. Ми з мамою вирішили поїхати за кордон. Батько залишився в країні, тому що чоловікам заборонялось виїжджати.

Це було найважче рішення, яке ми коли-небудь приймали – їхати без нього. Ми знали, що татові доведеться залишитись, але все одно сподівались, що це ненадовго і скоро зможемо повернутися  додому.

Дорога до кордону була довгою та виснажливою. На вокзалі були тисячі людей, всі квапливо тікали від небезпеки.

Поки ми чекали на автобус, весь цей час думки були тільки про батька. Коли ми перетнули кордон, почуття небезпеки змішувалось з глибокою тугою. Хоча нам вдалося знайти притулок у безпечній країні, ці думки не покидали ні на мить. Ми були в постійному контакті з ним, але кожен день без нього ставав випробуванням. Я дуже сумувала за батьком, і кожного разу, коли ми говорили, намагалася не показувати своїх емоцій, щоб не засмучувати його. Часто бачила, як мама намагалася не плакати, коли говорила з ним по телефону.

Відстань ставала нестерпною, і хоча ми були в безпеці, відчуття того, що ми залишили його в небезпеці, тиснуло на нас. 

Час минав, але бажання повернутись додому лише зростало. В кожній розмові ми обговорювали, коли буде можливість повернутися, хоча батько постійно намагався переконати нас залишатись в безпеці. Одного дня ми вирішили, що не можемо більше чекати. Нам було важливо бути разом, навіть якщо це означало повернення в небезпечні умови. Дорога назад була сповнена тривоги, але водночас у нас було відчуття полегшення, що ми зможемо бути поруч із батьком. Коли ми повернулись додому, незважаючи на постійні загрози, відчуття єдності та спільності з сім’єю давало нам сили. Війна змінила нас, але головне, що ми знову були разом, і це було найважливіше.