Каленюк Алла, вчитель, Миколаївська гімназія № 17 імені В.Г.Саражана

«1000 днів війни. Мій шлях»

Війна, яка охопила мою країну, триває вже тисячу днів. Здавалося б, така цифра – всього лише відрізок часу, проте для кожного українця це не просто дні, це тисяча болю, втрат, переживань.

Війна – це найбільше випробування, яке тільки можна було придумати.

Але, водночас, це й нагода вдосконалитись, стати кращими. Нам слід нею скористатися. Не слід чекати закінчення війни, слід вже сьогодні рости над собою і змінювати лінію свого поводження, заглюблюватися у середовище нашого патріотизму. Вони думали, що нас легко перемогти і взяти в кільце, але помилилися. Ми захищали землі люто і завзято здавна, адже в чоловічих жилах тече кров міцних козаків, що поклали життя заради України

Кожен з нас має свої втрати – рідні люди, домівки, плани на майбутнє. Але саме у ці найтемніші моменти, коли здається, що все втрачено, я навчилася знаходити світло.

Тепер наше життя виглядає інакше і речі, що раніше здавалися звичними стали цінними, як постійний зв’язок з рідними. Смажимо родиною млинці при свічках, печемо хліб для ЗСУ. Збираємо у школі благодійні ярмарки аби хоч чимось допомогти Україні. За час війни мені вдалося подолати свій страх та перетворити його у впененість. Я, як і кожна громадянка України,  намагаюся зробити свій вклад у час коли наша держава потребує допомоги. Наразі, кожен має присвятити весь свій час майбутній перемозі. Волонтеримо разом з батьками, сортуючи гуманітарну допомогу  чи допомагаємо у пошуках житла людям, які постраждали внаслідок війни.

З дітьми беремо участь у різноманітних акціях на допомогу ЗСУ. Малюємо малюнки, робимо обереги, збираємо кришки від пластикових пляшок для протезів.

Мій збірник «Кобзаря» лежить на робочому столі під рукою. Коли мені потрібно знайти розраду для душі чи відповіді на складні питання, то перечитую емоційні та мудрі слова Тараса Шевченка. Українська мова, яка лунає через уста Шевченка, є моєю рідною мовою. Рушники, що залишилися від моєї бабусі, приємно розраджують моє око. Пам'ятаючи її роботу і переливчастий український мовний вишитий орнамент, я якось щасливо посміхаюся. У моїх судинах тече кров червоного кольору. Але прапор моєї держави має блакитно-жовте (або синьо-жовте, як визначено в Конституції) забарвлення, так само, як і його маленькі копії, які супроводжують мене на всіх моїх життєвих шляхах.

Важливі слова в моєму житті проходять більше мов, але переважно українською. Я  —українка з Миколаєва, пишаюся цим…