Божок Ілля, 9 клас, Академічний ліцей №4 Обухівської міської ради Київської області

Вчитель, що надихнув на написання есе - Нечипоренко Оксана Миколаївна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Сама поїздка для мене й моєї старшої сестри стала раптовою та незапланованою. А все почалося після двадцять четвертого лютого, коли на нашу країну підступно напав ворог. Мабуть, якщо б не ця страшна подія, я ще не скоро відвідав би Польщу. Так сталося, що саме в лютому 2022 року все раптово перевернулося не тільки для моєї родини, а й для більшості  українських родин. Зараз я не просто їхав відпочивати за кордон – я став біженцем, який утікав від війни.

І це найбільше змінювало радісні враження від поїздки на страх, невизначеність, неспокій. Попереду на мене чекало мирне небо іншої країни, а  в  цей час моя Батьківщина палала.

Я та інші діти їхали у Львів – до кордону з Польщею. Дорога була довгою та виснажливою. Усе далі від’їжджаючи від рідного міста, я милувався нашими густими лісами, блакитними річками й озерцями, широкими полями, які були ще похмурими, бо весна тільки-но почала заявляти про себе.

Було сумно на душі, адже я залишив часточку чогось свого рідного й прямував кудись у незвідане.

Залишилась у спогадах вулиця, на якій я жив. Вона зветься Міжгірна, адже знаходиться між пагорбами, які, ніби гори, обнімають її. Моя вулиця невеличка, але тиха, затишна, рідна. Це найкраще місце на Землі – так я вважав ще змалечку. І то не просто дорога, сусідні хати. То рідна домівка, дерева, які я саджав разом зі своїм татом, неймовірний матусин квітник біля нашого будинку... Вранці ти спостерігаєш, як прокидається вулиця. Десь поряд у сусідів починають співати півні. Яскраве сонячне проміння наповнює кімнату, у якій ти спиш. Повітря таке чисте й свіже, прозоре. Ось за хатиною садок з охайно побіленими деревцями. Як же приємно було влітку побігти туди та з’їсти яблуко, велике, солодке. А ще – назбирати на пагорбах рум’яних запашних суниць. Ти задоволений відпочиваєш у садочку, милуючись краєвидами, насолоджуючись співом пташок, монотонним гудінням бджіл. 

Це було відчуття щастя. Усе це залишилося в минулому...

Ніч застала все ще в дорозі. Щоб відпочити, ми зупинилися в одній місцевій школі поблизу Львова. Моя рідна школа за тисячі кілометрів звідси. А довелося ночувати в іншій, де мене, як і всіх, зустріли тепло та доброзичливо. Нагодували гарячою вечерею – борщем та варениками з картоплею. І чомусь враз згадалася рідна домівка, мама й тато. Як-то вони там зараз? Чи вечеряють? Чи знову ховаються в укритті? Ніч провели спокійно, спали на матрацах у спортзалі. Але ніхто не скаржився – усі добре розуміли, що в країну прийшло лихо. Навпаки, були вдячні за вечерю та гостинність.

Я до цього ніколи не був на Західній Україні. Місцеві люди, з такою цікавою говіркою, назавжди залишаться в моєму серці. Вони прихистили, допомогли, не відвернулися.

А вранці знову в дорогу. Ще якісь дві години – і ми під’їжджаємо до кордону. Чому я так вирішив? Мабуть, тому, що ніколи не бачив таких великих черг із автомобілів і автобусів. Інші люди також утікали від війни. Нам вдалося швидко проїхати всю ту чергу, адже автобуси з дітьми пропускали позачергово. Пройшовши паспортний контроль, я вперше ступив на польську землю.

Це відбулося, мабуть, відразу... Сонце по-іншому почало світити, повітря по-іншому запахло, люди по-іншому розмовляли. Але це також були добрі люди, які нагодували та напоїли, а потім відвезли в красиве та величне місто Бендзин. Із неповторними краєвидами, зі старим замком, з річкою Чорна Пшемша, яка протікає через усе місто. Гарне місто, чудова країна Польща, де нас так доброзичливо зустріли люди. Навкруги мир і спокій...

А в душі смуток за Україною, де залишилося все рідне й дороге. Смуток за моєю найкращою у світі вулицею – місцем, де я народився і жив, де відчував себе щасливим разом зі своєю сім’єю.

Пройшов деякий час – Україна вистояла і ми з сестрою повернулися додому. На душі – неймовірна радість. А ще – надія. Надія на Перемогу, на мирне небо й над нашою країною.